ЗАСТУДА

Молодые годы, веселые дни,

Как вешние воды умчались они.

Мій вік тоді не набагато переступив двадцятирічний рубіж. Найрішучіший, сильний, сміливий вік, коли хочеться все пізнати, розгадати, випробувати, довести іншим, на що ти здатний. Того дня я багато не очікував. Просто після сніданку сказав мамі, що давно не був на полюванні, тож вирішив сходити. Моїх ближніх сусідів не було вдома, тому я вирішив здійснити розвідувальну прогулянку знайомими з дитинства місцями. Тим більше, що мене не було вдома протягом кількох років. Мабуть, так мало статися, бо я пройшов всю Копань, Вовчку, Тарагошку і вийшов на Перінково. Найдорожчі для моєї пам’яті місця. Сніг лежав майже по коліна, але сухий, розсипчастий. Йшлося легко. День був похмурий, без вітру, але холодний.

На вершині Перінкова я вирішив трохи спочити і з’їсти свій бутерброд. Я не хотів пригинати якесь дерево, щоб використати його як лавку, а почав обідати стоячи. Просто переді мною десь за три кілометри виднілася моя Пасіка, праворуч, трохи ближче, – Раково, наполовину прикрите Магурою, а за спиною, за "лінією” – Туриця і Турички. Захотілося випити води – це зовсім поруч, за сотню метрів. Диво в тому, що криниця знаходиться на вершині гори. Вона давала нам поживну вологу упродовж останніх десяти років, коли ми працювали на своїй рубані, що недалеко звідси. Тепер криниця була навкруги засипана снігом, виднілося лише невеличке озеро чистенької води посередині й ледве помітний між буртиками снігу струмочок, що витікав з тої криниці. Все це складало враження сильного холоду. Мені навіть здалося, що над водою здіймається легкий туман від різниці температур.

Я поклав на сніг поперек того струмочка рушницю, на неї став колінами, вперся руками у береги озерця, а голову просунув між сніжними берегами. Мені відразу видалось якось незатишно, незвично, але все ж припав губами до води, такої дивної взимку, і зробив кілька невеликих ковтків. Спрага відразу зникла. Я піднявся, походив ще пару годин і без всякої здобичі прийшов додому. Вечеряв без апетиту.

Вранці я почував себе погано, снідати не міг, відчував слабість. Коли мама зміряла мені температуру, виявилось, що вона дорівнює сорока градусам. Молодший брат пішов за сільським фельдшером. У той час була вже така людина в селах. Молода, білява дівчина-фельдшер прийшла незабаром. Вона оглянула мене, прослухала з усіх боків, витерла сухим рушником і відразу добре накрила. Замір температури підтвердив попередній показник. Розмовляти я не міг. Тоді Галя – так звали дівчину – зробила мені ін’єкцію, а згодом дала випити якийсь порошок. Коли вранці я прокинувся, Галя сиділа біля мене.

Я почувався так зле, що не міг навіть розмовляти, не те, щоб їсти. Температура навіть підвищилась. Після чергової ін’єкції я знов провалився в забуття. Так тривало протягом чотирьох днів. Галя не відходила від мене увесь цей час, постійно заміряла температуру, давала таблетки, робила уколи, витирала м’яким рушником тіло, яке вкрилося великими округлими червоними плямами, чимось натирала, змушувала пити гарячий чай та молоко. Галя була лікаркою і сиділкою увесь час моєї хвороби. Протягом півсторіччя ми з Галею зберігали дружні, приязні стосунки. Часто згадували мою хворобу в ті далекі часи, часи початку медичного забезпечення в гірських селах.