ВІКНО В МІЛІЦІЮ

Якщо вже оглядатися назад, то зізнаюся: період моєї праці у штабі цивільної оборони області – найщасливіший. Я був задоволений усім. Хіба міг я сподіватися, що матиму таку цікаву й спокійну роботу. Так – спокійну й цікаву. Але в ці слова я вкладаю свій суб’єктивний зміст. Усе-таки – я був щасливим, одруженим, росли два моїх сини. Було важко... і крапка.

Дружина ледь витримувала повсякденне навантаження. Моя наполегливість неодноразово допомагала мені переводити дружину на неповний робочий день з половинною оплатою праці. Я вмів переконати її адміністрацію. Зате мої керівники, що знали добре моє матеріальне становище, самі знайшли для мене роботу за сумісництвом – радіооператором Будинку офіцерів на вечірніх масових заходах.

Мої керівники трохи злукавили, бо таке, як правило, не робиться, коли працівник, згідно із штатним розписом, має ненормований робочий день. Це означає, що я ніколи не міг знати, де я змушений буду знаходитися в той чи інший час. Звичайно, такий режим робочого дня дещо по-іншому оплачувався. Зауважу, що з виконанням моїх функціональних обов’язків як у штабі, так і в Будинку офіцерів ніколи не виникало хоча б якихось ускладнень.

Більшу частину робочого часу я працював у штабі, обробляв різні документи щодо організації радіозв’язку, а то й телефонного, готував матеріали для чергового радіооператора, проводив підготовчу роботу до навчань. Часто займався креслярством, бо необхідно було виготовляти масштабні схеми забезпечення радіо- та телефонного зв’язку на території області та узгоджувати їх з "республікою”.

Отож, я знався на рейсфедерах, циркулях, лінійках та тушах. Тоді я й не задумувався над тим, що ще вмію. Дуже часто доводилося співпрацювати з секретаріатом та спецчастиною штабу, ото й снував по кабінетах, їздив на ЗКП. Для цього щоденно використовував службовий автомобіль ГАЗ-69, обладнаний короткохвильовою радіостанцією Р-104. Мені ніколи не було скучно, на це не лишалося часу. Тому я мало про що думав, крім роботи.

Штаб ЦО знаходився на третьому поверсі будинку УВС області. По сусідству з приміщеннями штабу був кабінет начальника фінвідділу УВС полковника Малашенка Володимира Тихоновича. Так склалося, що між нами в результаті щоденних зустрічей зародилося жваве спілкування. Протягом декількох хвилин ми встигали випрямити свої спини і про різне розповісти один одному. Незабаром ми вже знали "все про все”. Нам навіть стали заздрити за прекрасну можливість дати хоч коротенький відпочинок думаючій частині тіла. У нас виявилися однакові характери, переконання, ми цікавилися усім.

Малашенка цікавили грибні баталії, огородництво і, звичайно, можливості різної побутової та іншої техніки. Тут він мав "однодумця” в моїй особі. Тому часто звертався не тільки за консультаціями та порадами, але і з мріями й передбаченнями на майбутнє. Малашенко знав, звичайно, про моє сімейне становище, знав і про матеріальні можливості. Знав він і про те, що я мисливець. Знав, що я за спеціальним дозволом працюю удома на власній потужній короткохвильовій радіостанції з короткохвильовиками цілого світу, без кордонів чи обмежень. Знав, що на це я не маю багато часу, бо на двох роботах проводжу більше, ніж півдоби. Інше – це переходи, переїзди, закупки, допомога дружині з дітьми та, звичайно, сон, без якого людина не може існувати.

Ми все про все знали. Це не було таємницею. Таємниця і цілковита таємниця стосувалися лише здійснюваної мною роботи.

Ця зустріч з Володимиром Тихоновичем у коридорі нічим не відрізнялася від сотень попередніх. Хіба тим, що через пару хвилин він роззирнувся в обидва кінці порожнього коридора – бо було б чути чиїсь кроки чи скрип дверей – і досить тихо сказав, що хоче познайомити мене з однією людиною. Але для цього, звичайно, пару хвилин замало, а мене ж можуть шукати колеги. Тому треба якось "узаконити” п’ятнадцять-двадцять хвилин, якщо дозволяє моя службова ситуація. А справа в тому, що та людина не тутешня і має завтра відбувати в Київ. Часу практично мало і бажано нашу зустріч провести якнайшвидше.

Мене, зрозуміло, заінтригувала така бесіда, і я спитав, де та таємнича людина. Відповідь: "У моєму кабінеті”. Тоді в чому справа – зараз усе й вирішимо. Я не мав сумніву, що з адміністрацією полагоджу своє короткочасне відлучення. Так і сталося. Я просто сказав правду: деякий час буду за стіною, в кабінеті Малашенка, в безпосередній близості до робочого місця.

Увіходимо в кабінет. Там сидить елегантний, років сорока мужчина, приємної зовнішності, з енергійним поглядом. Малашенко представив нас один одному й кудись знак – пішов до колег в інші відділи.

– Я майор Василенко з управління оперативної служби МВС республіки. Що це таке, ви довідаєтеся згодом. Місцевому підрозділу нашої системи терміново потрібен спеціаліст вашої всебічної кваліфікації та інтелекту. Спитаєте, чому саме ви? Відповім. Іншого не існує. Ми могли б ще чекати на його появу або шукати більш ретельно, але це – марна справа. Я говорю з вами відверто, як з уже колегою, бо вірю в вас. Я є по суті куратором тутешнього підрозділу з оперативної роботи. Звичайно, у нас є куратори з технічних питань. Цього разу я тут з одною метою – терміново підібрати потрібну людину. Скажу вам – я її підібрав. Завдяки вашому сусідові по кабінету. І ще скажу – він у курсі всіх таємниць і проблем згідно з функціональними обов’язками. Я впевнений, що ви дасте згоду.

– Ви, товаришу майор, багато мені пояснили, але й такому інтелектуалу як я поки що багато не зрозуміло. Невже, як ви кажете, світ клином зійшовся на тій вакансії і ви намірені лише мене туди встромити?

– Я свідомий того, що одразу збагнути специфіку роботи, яку доведеться вам виконувати, важко. Та і я одним махом не можу пояснити усі деталі. Скоро ви все зрозумієте. Так, вакансію ми тримаємо. Та у зв’язку з її важливістю беремо вас не як молодого спеціаліста, а, як виняток, уже як старшого інспектора. Це такий аванс за згоду.

– Але я працюю, люблю свою роботу, вона мені легко дається, бо достеменно її знаю. Я задоволений своїм становищем. Хіба мало тут у нас професіоналів?

– Ми багато говоримо. У цій ситуації, мабуть, необхідно більше покладатися один на одного. У нашій системі все робиться швидко і досконало. Для кращого порозуміння мушу дещо привідкрити. Так – дещо. Ваша кандидатура утвердилася швидко. Ділові якості за всіма необхідними критеріями з’ясувалися повніс­тю. Ви – радіоспеціаліст вищої кваліфікації, шофер-професіонал, маєте чималу фотокінопрактику, прекрасно справляєтеся з документами. А головне, що для нас дуже важливо, ви досконало володієте методикою навчання кваліфікованих спеціалістів різних професій. Ви будете, як ніхто інший, на своєму місці. Вам буде легко й цікаво. Повторю знову, головним моїм завданням зараз є підбір старшого інспектора-інструктора із технічного забезпечення оперативних заходів.

– А допуск за анкетними даними? – я мав на увазі одну маленьку цятку.

– Допуск ви маєте і тут, а в нас будете мати – ще кращий. Анкетні дані не становлять проблему. Ми знаємо все про всіх ваших рідних і родичів. Чудові батьки. Виростили шістьох дітей, законослухняних і працьовитих. Це ви особисто, ваші брати Михайло та Василь в Ужгороді, Іван – у Мукачеві, вони працюють в промисловості, сестри Марія та Анна теж працюють – у Перечині. Всі ви сімейні, маєте дітей, чудові відносини, взаємопорозуміння. Ніяких анкетних проблем. Проблема за вашою згодою.

Зізнаюсь, я був заскочений такою обізнаністю цього співбесідника. А він посміхнувся, наче відчував мої думки, та й каже:

– Ось бачите, з’ясувати все було легко. Така специфіка роботи. Тепер слово за вами. Переговоріть з дружиною. І ще, заробітна плата спочатку зросте не набагато. Але незабаром відчуєте різницю. Окрім того, швидше вийдете на пенсію за вислугою років і з сумарною вигодою. На новому місці матимете ширший простір для реалізації своїх професійних можливостей. Отже, зустрінемося завтра. Слово за вами. Порадьтеся ще з Володимиром Тихоновичем. Він усе знає і злого не порадить.

У той момент зайшов господар кабінету. Василенко, ставлячи крапку, мовив, що ми порозумілись, а завтра вирішимо остаточно. Я відкланявся, знаючи, що з Малашенком ще матиму сьогодні розмову, і вийшов з кабінету.

Коли я проходив розкішним коридором у свій кабінет, у моїй душі (чи серці?) щось тремтіло. Я так звикся з цими стінами, хоча вони були лише маленькою частинкою "географії” моєї діяльності в штабі. Невже я піду звідси, від своїх тутешніх теперішніх колег? Невже я передам своє радіоґаздівство найкращому з операторів, попрощаюсь з усіма? Звичайно, я буду зустрічатися з усіма працівниками штабу, але вже як з колишніми колегами. Одна річ, коли людина переходить на іншу роботу вимушено. Але як бути мені? Як вчинити правильно? Чи нічого не чинити? Чи матиму я мудрі поради від дружини або Малашенка? Чия порада буде розумнішою? Звичайно, більш практичною і вагомішою буде порада Малашенка. Він знається в усьому краще, ніж дружина.

Штабістам я ні словом не прозрадив суті аудієнції в сусідньому кабінеті. Не сказав і потім.

Невдовзі я мав розмову з Малашенко. Його аргументи прості й зрозумілі. Він запевняв, що моє місце тепер – "там”. Я з ним майже погодився. Сьогодні. З дружиною ми, однак, довго не могли знайти переконливі "плюси” і "мінуси”, аж доки вона, щоб відійти від теми, не нагадала, що в нашій сім’ї все-одно – патріархат.

Настало "завтра”. Ми якось одночасно перетнулись у коридорі: я, Малашенко та Василенко. Заходимо в кабінет начфіна, підсіли до столу, щоб говорити зблизька. Нас ніхто не смів чути. Я не уявляв собі, як би я мав відмовлятися. Жодного серйозного аргумента. А проведена Василенком попередня робота з підбору кандидата засвідчувала строгу логіку й професіоналізм виконавця. Отже, не був я безвольним у цій ситуації, але вже не мав сумніву в доконаності справи. Подумки бачив себе, як після здачі справ, розрахунку та прощань з колегами, вихожу зі штабу. І я кажу:

– Ніколи б не повірив, що якась сила прийде і відірве мене від улюбленої роботи, від хорошого, надійного колективу, а закине у невідомі мені дотепер сфери, де доведеться заново "сходитися”, "притиратися” до нових людей. Але я вирішив. Якщо моя персона така важлива для зміцнення міліцейських кадрів, – даю добро. Але якщо, не дай, боже, доведеться звідти піти, то з ганьби я ніколи вже не повернуся у штаб.

– Що ж, рішення правильне, – сказав Василенко. – Ми вдячні за нього. Вірю у вас. Так і доповім керівництву республіканського управління. Володимир Тихонович усе вам пояснить, як далі діяти. Він буде за вас уболівати, бо я начуваний, що ви давно приятелюєте. На цьому – до побачення. Я відлітаю пообіді.

Ми попрощались.

У майбутньому ми з Василенком ще неодноразово зустрічалися.

Того ж дня я написав заяву на ім’я керівника УВС щодо зарахування мене в штат підрозділу оперативної служби. За домовленістю з Малашенко, заяву на звільнення зі штабу я подав тільки після резолюції генерала на першу заяву.

Так почалася друга серія мого трудового життя.

Обидві серії були майже однакові – насичені подіями, змістовні, цікаві, тривожні, ризиковані, по-своєму незабутні. Обом роботам я віддав приблизно однакову кількість ентузіазму, знань, фізичних і моральних зусиль та й за тривалістю вони майже рівнозначні.

Друга все ж переважала – з неї я вийшов на пенсію.

У новому колективі мене прийняли очікувано і щиро. Я вивчив регламентуючі матеріали, звичайно, цілком таємні, визначився з функціональними обов’язками, оглянув технічне господарство.

Виявилося, що портативна радіоапаратура не працювала з простої причини – були розряджені й запущені елементи живлення, бо не мали навіть зарядного пристрою, його не постачали. Довелося терміново його сконструювати. За пару днів вся апаратура годилася до використання. Щось подібне трапилося і з портативною фототехнікою. Незабаром і вона працювала. Вся ця дрібна техніка надійшла в щоденне використання в оперативній роботі.

Так-то воно так, але переносна радіотехніка надійніше працювала б через автомобільні, які теж не хотіли працювати. Не ефективно використовувалась і головна – стаціонарна станція. Довелось всьому цьому давати лад.

Для стаціонарної станції побудовали дуже цікаву й надійну антену. Зв’язок запрацював у нормальному режимі. Режим нормальний, але від сторонніх – прихований. Бувало, йде людина по вулиці й сама з собою говорить – що думають перехожі? А це неабияке вміння: говорити і слухати співбесідника (тут – кореспондента). Тому в стислий термін необхідно було навчити всіх працівників підрозділу принципів і навиків використання апаратури в різних умовах – для зв’язку між собою, з допомогою автомобільних засобів і з центральною. Приводилося до ладу й інше обладнання та технічні засоби.

Час минав швидко. Первинна партійна організація приймала мене в партію. Досліджуючи мою біографію, один колега запитав, чому я так часто міняю місця роботи. Йому це здалося підозрілим, а скоріше – хотів вставити шпильку. Я відповів, що змінив місце роботи тільки один раз, перейшовши зі штабу ЦО в цю структуру.

– А як же анкета?

Анкету треба розуміти. Штаб МПВО і штаб ЦО – це одна структура, а під час її реформування я працював інструктором радіоклубу і випустив сотні спеціалістів для армії та народного господарства, що не кожному під силу.

Ця людина потім стала невиправним алкоголіком, була звільнена з роботи, лишилася без сім’ї, працювала сільським пастухом і вже давно померла.

Тим часом технічні засоби періодично замінювалися на надійніші. Доводилось їздити на семінари з вивчення їх використання. Виконуючи суворі приписи, я мусів проводити багато навчань у чіткій відповідності до методичних розробок. Необхідно було доводити до належного рівня й водіння всіма співробітниками відділу транспортних засобів. Існували особливі методи їзди, але були й спеціальні дозволи.

Усе це – важливе при підготовці кадрів. Було багато й інших проблем, пов’язаних з ефективною діяльністю підрозділу. Іноді я знаходив час і для конструювання різних пристроїв, які мали полегшити виконання службових задач.

І ще я мав звичку, вироблену, мабуть, ще в дитинстві, яка не забирала аніскільки часу. Усе відбувалося миттєво, просто в моїй свідомості раптом виринало питання: а як правильніше вчинити, як вчинив би підготовленіший учень, чи досвіченіший спеціаліст у тій чи іншій справі, або хороший керівник? Та звичка ніколи мені не шкодила, а завжди сприяла вирішенню проблем упродовж усього життєвого шляху.

Як правило, я завжди брав участь в підборі кадрів, від першого дня займався їх навчанням й підготовкою до участі в оперативній роботі, підвищенням кваліфікації.

Матеріали для оперативних нарад та всіляку звітність для вищих інстанцій готував особисто. Готував і проводив лекції до святкових дат, виконував іншу громадську роботу.

Звичайно, головною була оперативна діяльність. Через десять-п’ятнадцять років я так звикся із своєю роботою, що, незважаючи на масу труднощів і проблем, прийшло відчуття якоїсь ідилії, емоційного спокою. Такий спокій я відчував колись у штабі ЦО області. Але колись ідилія мусить закінчитись. Вона не може тривати довго. Бо й життя наше не таке довге, щоб так заспокоюватись.

Все прийшло закономірно і очікувано. Так робиться всюди в силових структурах. І не тільки. Маю на увазі "трампліни кадрового росту”. Ось просидів якийсь майор на висланні в кріслі начальника міліції. В області відправляють на пенсію якогось полковника. Майора відкликають на звільнене крісло за місцем "постійного проживання”, бо квартира і сім’я тут. Йому, як правило, ще присвоюють підполковника. На місце цього, вже колишнього майора, в район направляють якогось капітана, що засидівся на посаді старшого інспектора. Іноді, звичайно, на посаду начальника в тому районі висувають місцевого зама або когось з сусіднього району. Іноді цими трамплінами перериваються можливі чутки та потоки анекдотів. Отакі-то каруселі. Вони дають відчутні поштовхи для покращення оперативної діяльності.

Коли закінчився термін "вислання” начальника Міжгірської міліції майора Мандзича, його "забештельовали” додому, до хати, до сім’ї й призначили начальником відділу оперативної служби. До цієї події всі й усе було готове. Зустріч – душевна, оптимістична. Настали будні, минав час. Новий керівник підрозділу цілими днями "пропадав” в управлінні, серед колег з’являвся рідко. А головне, він навіть не починав знайомитися із службовою документацією, яка має специфічну роль. Навіть не взяв у руки інструкцію, затверджену надзвичайно серйозним наказом міністерства. Без вивчення цих документів не можливо ступити жодного кроку. Він не знав про цю необхідність? Ні, він знав дуже добре, бо я кожного дня йому про це нагадував. Він був першим працівником, фактично новачком, який не вивчив ази служби. Був людиною веселою, навіть, безтурботною. Уесь час посміювався. При зустрічі з кимось він здалеку, ще не дістаючи руки співбесідника для привітання, голосно сміявся й тільки після цього вітався. Іноді під час серйозної розмови міг розреготатися – у фантомасівському стилі. Це одних людей дратувало, інші встигли звикнути.

Звичка. Звички бувають різні. Але є ще і функціональні обов’язки. Ми часто і довго говорили з ним про службові справи. Дуже часто. Іноді – навіть серйозно. Потім десь у ресторані загладжували відносини, а другого дня – спочатку. Він мусів все це розуміти. Дисципліна в колективі почала хромати.

Усі звикли, що навчання проводяться на високому рівні. Міністерство "спускало” методичні розробки й тематику на дуже великий відсоток службового часу. На кожен урок я готував план-конспект, хоча він мені не був потрібен. Це вже велося за традицією.

Одного разу строго за графіком усі співробітники зібралися в ленкімнаті, що слугувала й класом для спецпідготовки. Я приступив до викладу теми. Увійшов начальник, я скомандував: "Встать”. Він буркнув привітання, зайшов за стіл, сів і сказав: "У вас, бачу, навчання. Ну то я проведу урок з криміналістики”. Ніхто не заперечував. Вчувався запах алкоголю. Начальник кількома реченнями нагадав якісь ази кримінальної науки, а тоді свій інтерес перекинув до жіночої частини колективу, його повело на спогади про давні випадки з професійній діяльності, на анекдоти…

Уперше тема навчання була грубо підмінена на непланову й спаплюжена.

Знову – тиха розборка з начальником. Знову традиційне примирення за ресторанним столом.

За вказівкою республіканського управління колектив зібрався для термінових виборів складу суду офіцерської честі. Начальник міг про це й не знати, але мав би. Справа йшла своїм порядком. За довгі роки я звик "підміняти” й замів, і начальників під час навчань, заочних навчань і сесій. Так і цього разу.

І тут заходить начальник, усвідомлює ціль зібрання, роздивляється зал, а тоді каже: "Так, давайте виберемо Тетяну Штепенко, Володимира Пузяка і Юрія Андрашка”.

З начальством не сперечаються. Проголосували – і край.

Але ж так уже і в колгоспах не роблять. Колись ходив анекдот, як вибирали голову колгоспу. А треба пам’ятати, що тут – колектив оперативних працівників. Потрібно було хоча б дати змогу висунути альтернативних кандидатів у судді, обговорити у виступах, проголосувати. І все це запротоколювати…

Знову тиха бесіда. Можливо, так робилося в Міжгір’ї, але тут так не можна...

Я давав начальникові на затвердження кожен план-конспект на кожне навчання з кожної теми республіканської методичної розробки. То чому начальник дозволяє собі усе профанувати, усім легковажити, так безтурботно просуваючись службовою драбиною.

Якою б не була посада, її потрібно поважати, поважати себе на тій посаді, співпереживати за справу, за підлеглих, за оперативні результати, за допомогу суспільству своїм вкладом в боротьбі зі злочинністю. За майбутнє…

Мене почало сильно допікати ставлення Мандзича до "служби”, якщо не до роботи. Виховні бесіди з "обмивкою” продовжувались, та дисципліна "від голови” почала буксувати.

Якось, коли всі співробітники побригадно були задіяні за планом, я займався на території міста рекогносцировкою на перспективні цілі. Був у районі залізничного переїзду, коли почув по радіозв’язку голос Андрашка. Він мав бути у зміні однієї бригади. Та я вмить зрозумів, що він за кермом і нетверезий. Питаю: де він. Каже: їде по Станційній у бік переїзду. Кажу, щоб підібрав мене на перехресті Анкудінова й Руської – розрахунок, що звідси практично можна поїхати в будь-якому напрямку. Невдовзі біля мене зупинилась машина. У салоні крім "водія” – начальник, також уже з душком: "Га-га-га-га-га...” У Андрашка очі на викаті – це така прикмета. Машина рвонула в бік Возз’єднання. Мені здавалося, що ми зараз будемо плавати в Ужі, проломивши парапет, або в’їдемо в якийсь будинок ліворуч. На площі я наказав зупинитися. Виходячи, запитав начальника: "Ви їде далі?” Шеф вправі сам вирішити куди і з ким йому їхати… Вони поїхали. Я пішов.

Мені було дуже шкода за те, що діється в підрозділі. Шкода й моїх багаторічних зусиль, вкладених у досить привабливий підрозділ. Шкода, що так бездумно руйнується налагоджений механізм. Пити почали й інші. Усі працівники мають персональну вогнепальну зброю. Очікувати можна всього. З кожним днем у мене виразніше визріває намір залишити цей відділ. Нехай все залишається на совісті такого унікального керівника.

Я знав, що Мандзич "трамплінований” і поставлений на цю посаду генералом Лучком. Тому він й ставиться до роботи так легковажно. Але треба б знати міру та мати совість.

Одного дня, вже після обіду, черговий подає мені трубку, смішно жестикулює, а пальцем тиче в стелю. Беру слухавку і коротко кажу:

– Стегура слухає вас, – у нас прийнято звання не називати.

Я впізнав – це Лучок:

– Що у вас нового, Юрій Михайлович?

– Все в порядку, Борисе Михайловичу.

– Дайте трубку Мандзичу.

– Пробачте, але його немає.

– А зранку був?

– Ні, не був.

– А де ж він?

Тоді в мене неначе грім ударив: та нехай воно... І я видав:

– Путі начальства неісповідимі.

– Дякую за відвертість, Юрію Михайловичу.

– Та нема за що.

У кінці робочого дня прибігає начальник. Здоровається за руку. Я ще нічого не знав, але здогадався з простої прикмети – він не реготав, як традиційно: "Га-га-га...’’

Значить, він у курсі. Нехай. Сказав, що тільки-но від Лучка і спитав, як мені в голову прийшло так відповісти начальнику УВС. Я лише посміхнувся й мовив, що це не є службовою таємницею. Того вечора ми довше "мирилися” в ресторані. Я зізнався, що маю намір перейти на іншу роботу. Він ніби здивувався, просив ще подумати, сказав, що моє місце тут, що ніхто так як я служби не знає. Я спокійно відповів, що ми на цю тему багато говорили, але все марно, що я декілька разів просив не псувати налагоджений механізм – якщо не покращувати, то не руйнувати. Ми дорослі, маємо розуміти стан речей. А речі ці дуже серйозні…

Кілька днів я посилено працював над обробкою оперативних матеріалів – їх затримувати не можна. Потім зібрав все це на підпис. Поніс в кабінет шефа. Він дивувався об’єму документальної роботи. Я сказав, що це, мабуть, остання порція, бо далі буду займатися переводом. Коли вирішу у принципі – здам усі справи. Він ніби жалкував. Та нехай собі спить, раз так довго стелив.

Референт владнав так, що в кабінет генерала я увійшов один. Привіталися, я сів і поклав на стіл рапорт про перевід. Лучок пробіг поглядом по аркушу і запросив у знайому вже мені його кімнату відпочинку, двері якої якраз за кріслом. Тут я був кілька разів. Останнього разу генерал зажадав продемонструвати йому нові зразки портативного оперативного обладнання.

Тепер ми сіли до столу, Лучок заново уважно прочитав рапорт, подивився на мене і вимовив: "Яка вас муха вкусила?”

Зізнаюся, що цей вислів я почув уперше в житті. Можливо, чув і раніше, та чомусь він не "записався” в пам’яті. Тому спершу я не зрозумів значення тих слів.

Генерал вибрав для розмови кімнату відпочинку не випадково. Звичайно, в кабінет секретар без дозволу нікого не впустить. Це так. Але наша розмова була тривалою, відвертою, конфеденційною. Вона стосувалася і ставлення Мандзича до роботи, і моїх з ним відносин. Пам’ятаючи, що Мандзич – "кадр” генерала, я дещо згладив ситуацію, але я теж держслужбовець. Назвав головні проблеми підрозділу, а також вказав, яка участь чекає його надалі. Зізнався, що неодноразово пробував "перевиховати” нового начальника в дусі вимог нашої служби, але це виявилось марним і що перспектива нульова. Головним аргументом переводу я вказав те, що за шістнадцять років постійних відряджень нажив серію виразок шлунку, помітно постарів, що мої діти росли без батьківської уваги, а всі родинні труднощі долала дружина. Тепер я прошу перевід на будь-яку роботу, лише щоб на території міста. Лучок, мабуть, вирішив докорити мені, бо після роздумів сказав:

– Ви, Стегура, виявились ще й стратегом, самі виховували Йосифа Івановича, а мені – ні слова.

– Знаєте, Борисе Михайловичу, в нашій службі секретів не видають. Витоку інформації не сталося, все ще можливо виправити.

– Добре, Юрію Михайловичу, я навіть дуже задоволений тією інформацією, що отримав тепер, дякую за відвертість. Вам повідомлять про можливість переводу на іншу ділянку роботи.

– До побачення.

– До побачення. Бажаю здоров’я.

Через якийсь час, у 1981 році, Лучок Б. М. був направлений на роботу Представником СРСР при МВС в Угорській Народній Республіці. Помер у 1986 році.

Невдовзі після мого переводу з відділу оперативної служби, там була скоєна серія серйозних порушень службової дисципліни: групу п’яних працівників затримала ДАІ, виведено з ладу кілька одиниць автотранспорту тощо. Мандзич дивом уник покарання, відлежався у лікарні з симулятивним діагнозом і таким чином "дослужив” пару місяців до виходу на пенсію.

Один рік я пропрацював на посаді інспектора оперативної частини СІЗО області, а тоді переведений на роботу дільничним інспектором Ужгородського МВ УВС. У 1981-84 роках працював начальником медвитверезника Ужгородського МВ УВС, після чого знову дільничним інспектором – до виходу на пенсію за вислугою років у листопаді 1988 року.

В усі часи реформації служби дільничних інспекторів міліції наголошувалось, що вони є на передньому краї боротьби зі злочинністю, вони ближче до населення. Це дійсно так. Дільничний міліціонер повсякчас на виду, йому часто доводиться втихомирювати "домашніх” дебоширів чи затримувати вуличних хуліганів. У руках правопорушників часто зблискують ножі, сокири чи ще небезпечніші предмети. Доводиться реагувати миттєво. Не завжди і не всюди дільничний міліціонер встигає. А тому одні громадяни раді за допомогу, за розкритий злочин, інші – затаїли образу або й лють. Так суспільство й ділиться на симпатиків і противників діяльності міліції в цілому. Мало того. Доводиться іноді чути образливі фрази з приводу, хоч і незначної, різниці пенсійного забезпечення. А про те не згадується, що багатьом міліціонерам не судилось дожити до пенсії лише тому, що рятували чиєсь життя. А життя всім дороге. Нікому не хочеться помирати.