ТИСА

У той час я перебував у Хусті в довгостроковому відрядженні по лінії військкомату – готував спеціалістів по радіозв’язку з числа осіб, що з різних причин свого часу не були призвані на строкову службу в армію і, таким чином, не мали так званої військово-облікової спеціальності, але за потреби підлягали мобілізації.

Навчання проходило без відриву від виробництва по чотири години щовечора. Таким чином, я цілими днями був вільний, віддавався екскурсіям, читальням, кінотеатрам і, звичайно, деякий час затрачав на підготовку до занять.

Був кінець травня. Пройшло більше тижня після дощу, погода кожного дня була дуже теплою, сонячною. Звичайно, інстинктивно думається про річку. В готелі, де я жив у центрі міста, мені пояснили, як дістатися до Тиси. Виявилося, що це просто: пройти вулицею Шевченка до поля і ще півкілометра – стежкою. За півгодини я був уже на березі Тиси.

Поле закінчилося раптово, бо його рівненький пагурок був підмитий. Гостра, майже вертикальна "шкарпа” опускалася аж до води. Русло річки видалось ще дуже повним. Вода напрочуд чистенька, можна роздивитися камені на глибині, де не заважають хвилі.

Людей на березі було обмаль, всі вони лежали, засмагали. Я теж зняв верхній одяг, розстелив позичене в горничної покривало і ліг, щоб не виділятися з-поміж інших людей. Ще було далеко до полудня, але ставало чимдалі тепліше. Сонце припікало і змушувало перевертатися з боку на бік. Потім я спустився до води і виявив, що вона холодна. Повернувся на свою лежанку, але загоряти ставало важче, тим паче перший раз. Прийшлося часто ходити по м’якій галявинці, щоб вітерець обдував тіло, але плечі я прикривав рушником.

Під час прогулянок я поглядав на протилежний берег і виявив там дуже гарний пейзаж – паралельно до русла тягнувся луг завширшки з двісті метрів, що вдалині підходив до лісу. Мабуть, природа з людьми так хаотично розкидала якісь великі і малі дерева. Вони доглянуті, мабуть, гарніше, як в саду. Луг чистенький, зелений, а вздовж нього проглядають сліди колій якихось доріг. Ця комбінація деталей складає неповторний пейзаж, що його не бачать художники. Можливо, в мене склалися такі незвичні враження, але чим далі, я не міг відвертатися від того лугу.

Мабуть, уже минув полудень, але я за бутерброд не брався. Не пив і воду. Поволі я виношував план походити по цій красі. Я не можу цього пропустити. Але треба перепливти на той бік. Кілька разів я підходив і пробував воду. Потім мені здалося, що це не має ніякого значення. Треба лише перепливти річку, зогрітися на сонці, погуляти вдосталь, щоб відвести душу, і повернутися. Пізніше я згадував, що за час перебування там жодна людина не заходила в річку.

Я раптово спустився і ступив у воду. Дно було глибоко і я поплив. Берег пробігав швидко, а я все ще був близько до нього. Руками і ногами я працював щосили, при цьому я звернув увагу на те, що ближче до середини швидкість води збільшується і там високий гребінь. Коли я дістався цього серединного гребня, то берег мчав з такою швидкістю, що я уявив себе пасажиром електропоїзда "Москва–Ленінград”… Проти мене працював неврахований фактор поступового повороту річки вліво, а в цьому разі маса води провертається по спіралі "зліва-вверх-вправо”, як нарізи в цівках зброї. Таким чином мене зносить до правого, "свого”, берега. Мені постійно треба переборювати ще і цю додаткову перепону.

Незважаючи на мою вправність, я "проїхав’’ на хвилях уже більше кілометра. Коли залишився позаду гребінь річки, стало легше, бо мілкіше русло вже пригамовувало кам’янисте дно. І вода стала теплішою. Ще через якийсь час я вже лежав в маленькій теплій воді біля лівого берега. Тоді я відчув слабість. Коли відпочив, підвівся на ноги і пішов на схід, до своєї мрії. Вона все ж таки мене вабила.

Тепер я йшов як ніколи повільно, не відчуваючи спеки, не звертаючи уваги на час. Я і не знав, скільки часу пройшло. І ось я іду вже вздовж красивого луга, по коліям, які бачив з того боку. Ці колії були вкриті піском чи намулом. Час від часу я з задоволенням ішов по траві. Тут дійсно було красиво, але треба поспішати. До подібної прогулянки слід готуватися серйозніше.

Я проминув те місце на правому березі, де мої речі для відпочинку і пройшов півкілометра вище за течією. Далі виднівся нуртуючий перепад русла і зразу за ним – вир. Між ними стирчав з води високий кінець букового кругляка, мабуть занесеного здалеку. Запливати треба нижче водоверті. Не роздумуючи, я пройшов мілководдя і... поплив. Знову боротьба з великою силою русла ріки закінчилася моєю перемогою. Знову довелося пішки йти правим берегом до своїх речей. Тим часом в мене з’явилися сусіди. Вони і розповіли, що були стурбовані моєю відсутністю. Дальні сусіди сказали, що бачили, як я поплив, а потім, пізніше – на протилежному боці. То вони мене довго чекали, а тепер уже спокійні.

Я подякував хорошим людям за співчуття, одягнувся, але сусіди спитали, чи не пропало в мене щось, хоч вони прийшли недавно. Я подякував ще раз і запевнив, що в мене нічого цінного не було, крім книжки і покривала, бо я все залишив у готелі "Зірка”, де мешкаю.

Попрощався і пішов, щоб встигнути до початку навчання. В усьому має бути порядок.