РЕФОРМАЦІЇ

Міркування белетриста-початківця

Нині реформами нікого не здивуєш. Усі й усе про реформи знають. Про політичні й економічні. Про їх наслідки. І про хосен. Тридцять-сорок років тому розумні люди знайшли "ключ” розпізнавання державних керівників: котрі з них реформатори, а котрі консерватори. Увесь секрет у характері волосяного покрову думаючої частини тіла. Треба зазначити, що цей ключ працює майже безвідмовно: лисі й лисуваті – реформатори; кучеряві – консерватори. Точнішого поділу не досягли б навіть люди з надзвичайними властивостями.

Володимир Ількович Ульянов (Ленін) був багатодумаючою та рішучою людиною. Він дійсно за допомогою кресала видобув іскру і, діставшись Росії, досить швидко розпалив там полум’я. Це полум’я від шушенської ватри перекинулось на північно-західні хвойні сухостої та хащі і поширилось на південний схід. Одним з перших міст Російської імперії добре горів Петроград – мабуть, був сухим чи навіть трухлявим. За ним горіла Москва. Їй не звикати. Вона горіла часто. Століття перед тим її теж палили, і то не французи, а свої, бо так було потрібно. Тепер теж палили свої за допомогою тієї ж іскри та червоних, як саме полум’я, прапорів.

Одним ставало тепліше, іншим це полум’я нищило урожай, майно, а часто – й життя. Цей вогонь в різних місцях і по-різному випалював територію майбутнього комуністичного раю. Щоб було все по-новому. Скільки всього згоріло за майже сто років. Вогонь не згас навіть після смерті творця. І навіть зараз горить. Цілий світ дотепер дивується фанатичній живучості радянського вогню. Жерці цього вогню навіть перед арештами, перед неминучою загибеллю кричали: "…мировой пожар раздуем”. Роздували. Роздмухували. Переносили. Перевозили. Перекидали. Якби нині ці тонни золота й валюти, що згоріли в сотнях вогнищах "мирової” революції, використати на розумні ідеї! А воно ще досі тліє. І смердить.

Це лише прапор першого "лисого” реформатора. Той прапор по черзі несли й інші реформатори, і, звичайно, консерватори. Воно, можливо, й закономірно, що цього, першого, реформатора не знають не тільки учні середніх шкіл, але й більшість теперішніх студентів вузів. Не знають вони й інших лисих та кучерявих фараонів "нєпобедімой” та "недєлімой” імперії.

Спершу я дивувався. Знаєте, чому? Сорок років тому на вступних екзаменах у вуз я не зміг назвати всі сім князівств, що утворили Московське государство. Згадав лише чотири й провалився. А поступав я не на історичний, а на юридичний факультет.

Можливо, всі ці знання не вартують виїденого яйця. Кому воно потрібно? Що ми з цього можемо мати, тим паче тепер. Значить, все гаразд. Але мені все ж дошкуляє ось яке порівняння: між часом існування Московського государства і часом швидкоплинного будівництва та існування розвинутого соціалізму. Чому це так було важливо? За аргументами поважного віку людей ось що ми маємо доповнити до "делов” першого реформатора: прийшов, безбожник, наказав зруйнувати божі храми, заборонити релігію, щоб не відбирала час від вічних будівників світлого майбутнього – комунізму.

Так-то воно, так. Але слід знати тим, хто хоче знати, що не Ленін був першим безбожником на світі. Якихось три тисячі років тому в Стародавньому Єгипті авторитетний фараон, улюбленець публіки Ехнатон в одночасся заборонив всім підданим шанувати будь-якого з десятків богів, виготовляти й торгувати їхніми статуетками. Відразу настав хаос, безробіття, невдоволення. Камертоном сильної суспільної кризи виступала церква – всі жерці та інші служителі храмів. Почалося розбалансування тодішньої державної економіки. Ехнатон був непохитний, він наказав поклонятися тільки богу сонця Ра. Склалася тривожна ситуація. Фараон з дружиною Нефертіті та маленьким сином покинули столицю Хіви. З собою він забрав візира Ай, прислугу й будівельників. Ця своєрідна експедиція поселилась в сорока кілометрах від столиці і негайно взялася за розбудову нового міста, якому дали назву Амарна.

Тут розмістилися всі необхідні органи державного управління та контролю. Звідсіля фараон тривалий час здійснював правління державою. За весь час тут відправлялись ритуали поклоніння лише богу Сонця. Після загадкової смерті Ехнатона керівництво державою офіційно перейшло до сина Тутанхамона – наймолодшого в історії Єгипту фараона. Доля цієї людини загадкова й трагічна. Автором трагедії був візир Ай, що почергово знищив Ехнатона, Нефертіті й Тутанхамона, який в двадцятирічному віці намагався самостійно приймати політичні й економічні рішення. Той загадковий період в історії Єгипту характерний і тим, що Тотенхамон проявив себе і як воїн, і як фараон. А найсміливішим кроком в його короткій історії було те, що він устиг вернути столицю Єгипту в Хіву і реставрувати стару віру в богів та всі належні звичаї. Тим він заслужив повагу співвітчизників.

Повернімося у свої краї, до своїх баранів. Лисих і кучерявих. Кучерявому Кобі – Йосифу Вісаріоновичу Джугашвілі (Сталіну), – який, отже, був консерватором, випало легко, звично, традиційно, йдучи за трафаретом: "первий сокол – Лєнін, второй сокол – Сталін”, "беспощадно уничтожать инакомислящих, неповинующихся новой власти, контрреволюционеров, саботажников, врагов народа...”. Він швидко пристосувався до "текущего момента”. Він підпорядкував ідеологію, каральні органи, ГУЛАГи та все інше на службу "победившего пролетариата”. Цей вірний ленінець особисто контролював процес виявлення та знищення можливих конкурентів.

Тим часом полум’я революції дісталося через простори Сибіру до Тихого океану. Воно перекинулось навіть через повноводний Амур, підпалило Монголію та Китай. Там горіло добре, мабуть сприяли сухі, просторі степи. Велику допомогу світовому соціалістичному рухові надав великий Мао Цзедун. В п’ятдесятих роках раптово виник Чан Кайші, зібрав своїх однодумців і сказав: "Та нехай собі як знають, божеволіють, конають, нам своє робить”. І зробили. За пару десятиріч на невеликому острові Тайвань побудували справжній рай, якому заздрить не тільки весь китайський люд, але й інші народи. Великий Китай хотів би об’єднання з тайванцями, та ті не згодні. Багато дров, літаків, бомб та людських життів революція наламала в Кореї та В’єтнамі. Була занесена іскра соціалістичної революції навіть в Індію. Цьому посприяв Джавахарлал Неру. Потім це коштувало життя його доньки Індіри Ганді. Чи міг би хтось вгадати, скільки ці південно-східні реформи коштували для радянського розвинутого соціалізму?

З Далекого Сходу, проминувши Тихий океан, можна ступити на берег Південної Америки. Це може бути Чілі, що простягається уздовж узбережжя.

Колись Москва, я в цьому впевнений, понадіялася, що за великі гроші "один хлоп” Сальвадор Альєнде зможе реформувати Чілі в соціалістичну державу. Воно вже до того йшло, але економіка держави почала стрімко падати й бідного Альєнде застрелили. Росіяни дуже плакали, та було пізно і шкода коштів. Після цього Чілі швидко розбогатіла, але Феміда покарала Піночета.

Так ось. У Чілі можна ногами перейти кордон з Болівією (звичайно, є і Лівія, але це в Африці). Там, в Болівії, теж знайшовся файний хлопець Че Гевара. Він був дуже розумним і непосидючим. Він теж чомусь став палким революціонером. Тренувався удома, бо теж було потрібно, а тоді гайнув на Кубу – можливо, для підвищення кваліфікації. Кубинську революцію він провернув блискавично. Коли він зробив Фіделя Кастро "команданте”, – йому зробилося скучно, він подався додому й напоровся на кулі своїх друзів. Обидва ці південноамериканські чоловіки теж були реформаторами, але загинули в життєвих протиріччях.

Ще одним вузькоспрямованим реформатором у боротьбі за світле майбутнє уже радянських людей був, звичайно, Микита Хрущов. Він крутився, як білка в колесі, не шкодував сил. І люди в нього повірили. Не відомо, як би розвивалися події далі, але Леонід Брежнєв із заздрощів захотів сам покерувати розвинутим соціалізмом в масштабах "содружества”. Але ж він був консерватором. Він просто спочивав у керівному кріслі, а люди щось робили. І піднімали келихи за його здоров’я.

Перескочимо до ще одного майже лисого реформатора – Михайла Горбачова... Тоді всі люди з полегшенням зітхнули: нарешті після живих ще трупів до влади прийшов енергійний, вольовий та ще й симпатичний чоловік. Відразу відчулась його воля у керівництві країною: "По России мчится тройка: Мишка, Райка, перестройка.”

Громадськість добре сприйняла зусилля Горбачова на оживлення ситуації у країні, але більшість людей, в тому числі й відомих, не сприйняли боротьбу з алкоголізмом як правильний крок:

Утром в шесть поет петух,

В восемь – Пугачева.

На сухую пусть поет

Рая Горбачева.

Іду площею Возз’єднання і бачу, що майстри, ремонтуючи великий магазин, на весь формат забіленого скла вивели: "Перестройка’’. Воно, можливо, і правильно: ремонт з перестройкою – близнюки. Але, очевидно, пролетаріат ще заскоро перейнявся проголошеною Горбачовим демократизацією, бо невдовзі у вікні з’явилося звичне: "Ремонт”.

Тоді ж у нашому великому колективі читав лекцію відомий лектор. Темою лекції були реформаторські зусилля генсека. У нас якось не було звичним ставити запитання таким лекторам. Але я не втерпів і, трохи побоюючись, зважився і встав. Усі колеги з подивом уперлися поглядами в мене, але я спокійно запитав: "Чи не можна припустити, що слідом за демократизацією почнеться анархія?” Лектор з несподіванки навіть не сказав, що мені можна сісти. Стою і дивлюся на нього, а він тим часом дивиться на мене. У залі – тиша. Тоді щось на лиці лектора змінилося, він навіть посміхнувся: "Запитання дуже цікаве й актуальне. Я думаю, що так воно й буде. Навіть уже починається. Це не ми придумали і через усе це мусимо пройти. А з негативними проявами в суспільстві доведеться боротися”.

Люди інтуїтивно відчували, що саме цей "мічений” генсек вчинить щось таке ефективне, щоб ситуація в державі змінилась на краще. Так усі цивілізації чекали на месію. Горбачов своїми реформами приблизив зміни в суспільстві, що дали можливість повернути хід історії радянської імперії до закономірного її кінця. У зв’язку з цим можна припустити, що починаючи від самого Леніна, усі генеральні, перші, другі й інші -секи прекрасно знали, що творять утопію, що імперії настане кінець.

Соціалістична система господарювання виявилась не здатною покращувати економіку держави… Один західний політик в часи розвинутого соціалізму сказав, що радянська держава відстала від капіталістичних держав не на якісь роки, а НАЗАВЖДИ. Ми в цьому переконалися самі. Мало того, Радянський Союз відставав сам, але ще тягнув за собою усі країни соціалістичного табору. Тому рано чи пізно кожна "табірна” держава по-різному пробувала "вивільнитися”: Албанія, Югославія, Угорщина, Чехословаччина, Польща, НДР, Румунія... Та й Китай зробив розумний висновок. Пройде ще кілька десятиліть і світ забуде про радянський експеримент.

Така суть головної р е ф о р м и в нашому житті.

Реформи.

Одні реформи. Погані та добрі.

Напередодні Першої світової війни земельна реформа в Росії коштувала життя Столипіну. Через якихось двадцять років чехословацький уряд успішно провів у Підкарпатській Русі земельну реформу за рахунок площ вирубаного лісу. Малоземельним селянам наділили "коблики”, що суттєво полегшило їх існування. А тридцять років перед тим, у 1901-му році, був підступно вбитий найманцем жидівських кланів державний комісар сільського господарства Австро-Угорщини Едмунд Еган за те, що виявив багато фактів знущання лихварів над бідними селянами. У безвихідних умовах селяни мусили брати в борг гроші, орендувати землю, худобу та інше, а в результаті цього зовсім розорялись.

Одні реформи.

Теперішній український Президент пан Янукович багато "гойкать” про реформи. Та всі вони щось дуже гнуться на Схід. І хосна з них нема. Недавно особисто вийшов за трибуну, щоб хтось його не випередив, і виповів: Неподобство! Щоб перепродати власний автомобіль, бюрократи в ДАІ змушують власника знімати його з обліку, а новий власник мусить заново проходити облікову процедуру. Надалі це буде оформлятися за одну годину! Автомобіль буде на постійному обліку, а фіксуватиметься: Петро продав, Павло купив…

Та нехай. Але хіба це – справа Президента? Чому це "колише” Президента? Чи він так розуміє поліпшення життя населення, євроінтеграцію та інші важливі проблеми? Дійде до того, що Президент готуватиме інструкції для аварійних служб і сантехніків. І будуть вони "історичними”.

Реформи...

Всім "новим мітлам” хочеться реформ. Це зрозуміло й закономірно. Як сміливо й блискавично другий радянський реформатор розвінчав культ особистості Сталіна. Дуже добре. А укрупнення районів було непрактичним, непродуманим. З Чопа, Середнього, Пацканьова, Ужгорода, Великого Березного і навіть Ужка чи Стужиці слід було добиратися до райцентру в Перечин. Грошова реформа шістдесят першого року пройшла більш гладко – під прапором зменшення маси паперу і, головне, люди так облінилися, що ніхто вже не хотів зігнутися на дорозі за блискучою монетою. Хрущов сказав: Будете! Невдовзі монет на дорозі не стало. А тепер? Вам висипають на монетницю жменю біленьких кругленьких бляшок, а ви відвертаєтесь. Багачі. А якщо на цю ж монетницю викладете їх ви, вам скажуть, щоб несли туди, звідки взяли.

Подумайте, що потягло дві з половиною тисячі років тому Олександра Македонського з Північної Греції аж у Вавилон. Реформа потягла, жага розбагатіти за рахунок інших. Це робив Наполеон Бонапарт, це робив і Адольф Шикльгрубер (Гітлер). Але ж війни теж обходяться дорого, а ще дорожче – людськими життями. Як з боку країни-жертви, так і з боку агресора.

З самого початку нашої цивілізації народи готувалися до різних форм, сили, технічних пристроїв нападників. З початком двадцятого сторіччя до наземних засобів додалися повітряні. Завдяки тому, що Чехословаччина електрифікувала Підкарпаття, мадяри впровадили "ріодовгейп” – потужні електричні сирени, що запускалися дистанційно досить практичним механічно-електричним приладом, де було використано ртутні контактори для переривчастого мелодійного звучання тих гучних сирен, що були встановлені на висотних місцях в Ужгороді. І аж в шістдесятих роках росіяни виготовили масивні стойки "УДУФ” (автор Фельдман), що виконували в подальшому функцію управління тривожними сиренами.

Холодна війна йшла повним ходом, реваншисти погрожували новою війною, але урядом Радянського Союзу чомусь були ліквідовані штаби місцевої протиповітряної оборони. Оскільки моя посада керівника ВОХР і радіотелеграфіста магістрального зв’язку зі штабом МПВО республіки була скорочена, і відчуваючи неминуче реформування системи, я кілька років працював інструктором з навчання радіоспеціалістів по лінії військових комісаріатів. У програму входила бойова підготовка з практичними стрільбами, військова топографія тощо. І ось в шістдесятому році за мною приїхав у радіоклуб незнайомий полковник у супроводі шофера колишнього штабу Любенко. Цей полковник, Ахматшин Михайло Миколайович, "просто з моста в воду” сказав мені, що наказом від сьогоднішнього числа я призначений на посаду начальника радіостанції штабу цивільної оборони області. Рекомендовано в розумний термін здати справи і з’явитися в штаб. Ось тобі і реформування системи МПВО в ЦО. Держава не забула погроз агресорів-ревашистів.

Чому я про це згадую? А тому, що реформи проводяться не лише "наверху”. Вони мають проводитися повсюдно. І які керівники очолюють ті процеси, від того й залежать, як кажуть, кінцеві результати.

На той час я знав багато керівників різних рівнів і ланок. Знав їх ділові якості, дуже добре з усіма ладнав. Полковник Ахматшин був, однак, особливим. Він сам повідомив мені, що прибув сюди для "росту”. Це як трамплін у спорті. Він займав посаду начальника відділу республіканського штабу, а через певний час має повернутися туди на посаду заступника начальника штабу республіки. Так прийнято, така традиція. Звичайно, треба показати результати на нинішній посаді. Ця людина дивувала. Я одразу зауважив його цілеспрямованість, знання справи, рівень кваліфікації, хист поведінки в колективі й воля керівника. Він був і дуже гордим. Для себе я обґрунтовував цю особливість тим, що дружина його була дуже красивою. Мене він одразу виокремив з-поміж інших працівників штабу, хоча там було багато передчасно демобілізованих у запас офіцерів, що володіли штабною роботою в армії. Можливо, за мою постійну мобільність, зумовлену специфікою роботи. Я мав устигати всюди: і в штабі, і на ближньому заміському командному пункті, де в мене цілодобово працювали засоби радіозв’язку і постійно був черговий радіотелеграфіст. У сусідньому корпусі знаходився оперативний черговий штабу. Це серце штабу, дуже відповідальний центр інформації і дії. Фігаро тут – Фігаро там. Я все мав знати. Чомусь, не питаючи моєї згоди, він, як мені здалося, почав вважати мене ще й комендантом (позаштатним) цього КП. А там він любив переходити зі мною через бурхливий потік, ми сідали на чистенький трав’янистий пагорб і довго бесідували про службові проблеми, про політику, про людей. Його дивувало, як швидко я звик сидіти з підібраними навхрест ногами, як це робив він. А в цьому були навіть свої вигоди – не так швидко виникав біль у хребті. Так я міг сидіти довго. Як і він. Але для нього – це національна традиція, а я – аматор.

Полковник здивував мене, коли оглядаючи одне за одним службові приміщення КП, почав перераховувати, що треба придбати: які матеріали, інструменти, приладдя тощо. А ще потрібно знайти хороших майстрів для побілки й покраски приміщень, монтажу обладнання. В оперативного чергового дрібномасштабна мапа має бути встановлена під оргсклом, а позначки ситуації мають наноситися кольоровими склографами.

За рангом я мав мовчати. Знав я і те, що в такій ситуації повинен у лівій руці тримати блокнот, а в правій – авторучку. У слушний момент я запитав: це якась гра, чи фіґля? Де взяти такі гроші, кошторисом цього не передбачено. Тоді він задоволено засміявся. Він чекав моєї реакції й вона йому сподобалась. Мовив: "Юрію Михайловичу, ми не є такими бідними, як прибіднюємося. Я все вже продумав і змусив облвиконком дати нам гроші з резерву. Це ж їхньою має бути турбота про повну готовність штабу. Чиновники навіть залишилися задоволеними, що ми замість них думаємо”.

Згодом республіка нам направила нову сучасну радіоапаратуру. Ще через якийсь час було засновано віддалений заміський КП. Там і проводилися масові навчання всіх формувань і служб ЦО: служба сповіщення та зв’язку, інженерно-технічна служба, медична служба, служба водопостачання, служба автотранспорту, служба захисту тварин та рослин, служба охорони громадського порядку та інші.

Настав час, і ми достойно провели М. М. Ахматшина знову до Києва, а зустріли іншого полковника – Букреєва, що раніше командував танковим полком в Саратові. Якось поспіхом його представили, і коли чиновник вийшов з кабінету, він заговорив якось сором’язливо: "Прошу, щоб ви правильно мене зрозуміли – я вперше опинився в цивільному середовищі, я все життя працював з військовими, до того і звик. Я спокійно можу вести в бій танковий полк, але, соромно казати, не знаю, як управляти цивільними людьми. Мені відомо також, що доведеться опановувати специфічну канцелярську роботу з документами щодо проблем цивільної оборони, взамін військової. Вважайте, що я нічого не розумію в цій справі. Тому прошу вас всіх поступово знайомитися зі мною, ніколи не стукати в двері, заходити без дозволу, по одному чи гуртом, не чекайте, щоб я вас кликав: як кабінет звільняється – заходить наступний. Що вважаєте потрібним, самі мені повідомляйте. Якщо буду я про щось питати, розповідайте мені все, що можете, поки я не відповім, що для мене вже зрозуміло. Не вважайте мене безпомічним, але так треба, щоб я скоріше освоївся з роботою. Надіюся, що це буде невдовзі’’.

Полковник Букреєв був скромною і чесною людиною. Він швидко увійшов у курс справ, працювалося з ним легко та спокійно. І якось ніхто ніколи його не боявся як суворого начальника, але авторитет його берегли.

Такими мені запам’яталися місцеві реформатори у контексті важливих справ народного господарства.

Весною шістдесят п’ятого року мені майже раптово запропонували перейти на іншу роботу. Дали термін на роздуми, але невеликий. Радився я з дружиною, та вирішив по-своєму. Дав згоду і з певним жалем попрощався з колегами, бо ж разом ми з’їли не один пуд реформаторської солі.