Повернення легенди

Это было недавно,

это было давно.

У ті далекі часи все було по-іншому. Ні, це тепер усе по-іншому. Тоді не було телевізорів, інтернету, мобільних телефонів. Не було ще тоді і квартирних телефонів, тоді був один примітивний телефон на одній лінії на всю Турянську долину і cеред людей він не був популярним. Він їм не був потрібен. Люди вдень працювали, а увечері... теж працювали. Для цього тоді існували вечірниці.

Ці популярні тоді зібрання відбувалися з завидною регулярністю. Втомлені за день важкою працею люди після вечері брали з собою значно легшу роботу і йшли на вечірниці. Тут годилися куделі з веретенами, клубок пряжі зі спицями, заготовки для вишивки, мішок квасолі для лущення або щось інше. Тут без роботи не сиділи. Тут і мовчки не сиділи. Під час тих регулярних і необхідних зібрань люди водночас спочивали, працювали, розважалися, вчилися, збагачували свій кругозір.

На вечорницях не було режисерів, конферансьє чи контролерів. Тут все робилося добровільно і порядно. Не відриваючись від роботи, всі по черзі щось розповідали, сміялися, співали. Ніхто нікого не перебивав, черга переходила непомітно, спокійно. Постійно були присутні і "дармоїди”, що нічого не робили і не говорили. Це, звісно, діти. Вони уважно слухали. Казки, легенди, випадки з конкретними людьми. Ще недавно вовки та ведмеді вночі ходили по вулиці, між домами. А що вони витворяли в полі, лісі, на полонині. Кожному хотілося швидше вирости, щоб при необхідності побороти. А скільки таємничого було у випадках зустрічі в лісі з дуже великими гадами, що їх іноді звали "шарканями”. Величезні, як ноші, вони ганялися за людьми з великим шумом. Подібні випадки наганяли страх на всіх людей. Але не на малих слухачів. Кожен з них був впевнений, що він розправиться з таким ворогом за всіх попередніх постраждалих.

У ті часи були й інші зібрання. Але вони відбувалися вдень. Взимку – у будь-який день, а влітку – зазвичай – тільки в неділю чи у святкові дні. Це в нас удома. До батька приходили чоловіки, що побували на фронтах Першої світової війни або мали великий життєвий досвід у деревообробних та інших справах. Ми, діти, сиділи на запічку і уважно все слухали. Яких тільки баталій ми не наслухалися про атаки в окопах якоїсь там Хорватії, Боснії, Герцеговини. Ми навчилися терпіти їдкий дим тютюнового самосаду – він був такий густий, що було видно лише ноги оповідачів. Ми все запам’ятовували дослівно. Ще й зараз багато чого пам’ятаємо.

З тих давніх часів багато промчалось води по Турянській долині. Повимирали майже всі страшні лісові звірі, а можливо, і гади. Тепер навіть найзапекліший "рабшіц” не в змозі зустріти в лісі здобич. Грибник тепер за цілий день не тільки серну чи лисицю, але і зайця не побачить.

Одного разу влітку ми з дружиною були в батьків і почули від сусідів, що в Кальному можна зібрати малини. І ми машиною виїхали лісовою дорогою до лісосіки, завернули вліво на простору рівну галявинку. Відзначаю для себе, що тут був склад трельованої деревини, тут її вантажили на автомашини і вивозили. Тому-то на витоптаній землі ні дерева, ні навіть кущі не виросли і залишилася зелена галявинка. Навколо галявинки починалися кущі берези й інших дерев, а також дуже багато малини. Десь за сто метрів малини було так багато, що ми аж здивувалися. Швидко бідончики наповнили більше, ніж наполовину – настрій що треба.

Дружина була від мене близько. Я облюбував великий кущ малини, густо всіяний ягодами. Біля нього – горбок, покритий високою сухою травою. Я з дитинства полюбляв сидячи збирати малини над своєю головою. І я присів правим стегном на той м’який горбок. На собі мав популярні тоді спортивні тоненькі трикотажні брюки, що їх перевдяг у машині. Над головою червоніли китиці ягід. Мені так спорилася робота, що я похвалився дружині – скоро закінчимо.

Тоді й звернув увагу на постійне лоскотання правої ноги вище коліна. Зайнятий роботою, я пару разів піднімався і знов сідав. Та від цього лоскотання збільшилось настільки, що почало дратувати. Коли я вкотре підняв ногу, то в прим’ятій траві побачив сплюснуту спину дуже товстої гадюки, що ледь витягувала своє тіло з-під мене. Це не лісова отруйна змія, бо не чорна. Це – полоз, його спина була сірою з узором. Тоді я поглянув через верх колосистого сухого пирію в бік руху змія. Визволивши з-під мене своє тіло, він діловито вигинався зиґзаґом. Хвіст ще лоскотав моє стегно, а голова ховалася десь за два метри.

Ні, я не злякався, я лише дивувався. Я багато разів бачив полоза. Але такого – ніколи. Довжиною понад двах метри, товстий – як моя рука біля зап’ястя. Не надто перебільшували люди, порівнюючи таке чудовисько з ношами для перенесення великих пластів сіна. Звичайно, ноші можуть бути і менших розмірів.

Я підвівся, підійшов до дружини і запропонував їй від’їжджати. Вона не перечила, бо не була селянкою. Про полоза я їй розповів згодом.

Ось і повторилася легенда.