Плата за страх

Ми з Надією часто бували в її сестри у Ворочеві. Якось підвечір сусідський хлопець Іван приніс багато грибів, переважно підосиновиків. Дуже красиві, молоді гриби, але всі сусіди поважали тільки білі, бо вони високо цінувались на приймальному пункті. Таким чином, сусіди зосередились на великій території березових перелісків поряд з їхньою вулицею. На цих місцях за пару годин можна зібрати декілька кілограмів білих грибів. Мені, правда, там "не везло”. Треба мати хист. Ми з Надією цього хисту не мали, а її сестра вже мала, бо жила поруч. І всі сусіди мали цей хист – вони вихоплювали біляки просто з-під наших ніг.

Іванові не було сенсу нас обманювати – сусіди ж. Тим більше, що підосиновики не були конкурентноспроможними. За його словами, гриби масово появилися в районі "Скалки”.

Їдучи додому, ми вирішили через день провернутися й назбирати підосиновиків, ми ж не для бізнесу, а лише для себе: в маринад і засушку.

Усе йшло за планом. Ми зустрілися вранці на пероні, зайшли у вагон і… плани почали ламатися. Надіїна сестра Ірина телефоном повідомила, що сьогодні мусить виконувати якусь громадську роботу, а Надя мусить замінити її удома. Тобто – "грибачити” доведеться мені одному.

Як учила "Політекономія розвинутого соціалізму”, ми мусили скоригувати свій план: Надія їде до Ворочева підміняти сестру, а я "виступлю” в Кам’яниці й піду згрібати в кошар підосичники на "Скалці”. Зі станції Кам’яниця до "Скалки” "ногою подати”.

Ми виїхали з Ужгорода першою електричкою. До світанку ще далеко, бо це ж осінь.

Висівши в Кам’яниці у повній темряві, я перейшов через ряди рейок, польовою дорогою вийшов на шосе й дістався до підвісного мосту на "Скалку”. Здалеку чулося ревіння бурхливої річки: русло тут має значний нахил і це зумовлює швидкість та страшний шум. Не бачу нічого. Заважають хоч щось розгледіти густі дерева. Міст тільки вгадується. Коли очі призвичаїлись, розрізняю окремі деталі. Підступаю ближче, намацую руками крайню опору і наступаю на дощатий настил... Тут спрацювала мисливська інтуїція, виправка розвідника та ще щось – за кілька метрів настил закінчувався і я виразно побачив прірву – темну пустоту замість дошок. Ніякого попередження я в темряві не зауважив, але чомусь подумав, що міст ремонтують. І все ж, думаю собі, робочі мусіли встановити поперечну перепону з обох боків. Мабуть, забули. Бачу, що за пару метрів настил уже є. Рішуче хочу потрапити туди, бо скоро світанок, а на мості грибів не набереш.

Підступаю до лівої поздовжньої балки, беруся руками за видимий на фоні неба трос, перевіряю його на відсутність розхитування і зважуюся... Ризик, звичайно, великий, але мушу – не зоставатися ж тут, коли там на мене чекають гриби. Балка й трос, звичайно, міцні, а моє завдання порівняно легке. Вперед!!!

Стаю ногами на балку, руками беруся за трос і потихеньку рушаю. Та за пару метрів відчуваю страх. Гуркіт води внизу такий сильний, наче там проїжджав товарняк. Мабуть, вдень того страху не було б. Але вдень і за грибами ходити пізно. Вирішено – зроблено. Подолав перешкоду... і я – на тому боці.

Уже на бічній алеї, що тягнеться уздовж території пансіонату "Скалка”, мені стало соромно за легковажність і безрозсудність свого вчинку, але водночас мене підбадьорувала рішучість та сміливість, як в далекому минулому. І це почуття, мабуть, перемагало, бо, незважаючи на вік, я швидко долав незначний підйом по дорозі вздовж дачного району в бік Ворочева.

На сході небо почало світлішати, і я помітив на узбіччі польової дороги у траві між молодими березами досить велику червону пляму. Нагинаюся, протягую руку... – велике червоне яблуко. Отже, ще заскоро вдивлятися в кущі, треба дочекатися повного світанку.

І от уже світлий день, я "намотав” тамтешніми березняками чимало кілометрів, добряче попотів на сонці, а кошар – порожній.

Ні, злоби на Івана не було зовсім, я не новачок на грибному полюванні. Така наша доля. До села було вже не так далеко, але поспішати не слід, бо Надія ще до обіду зайнята. План є план.

Виходжу на узлісся. Переді мною – голе поле. За радянських часів ліс тут викорчували, колись поле давало урожай, але тепер це вже лише пасовище. Стою, думаю. Очікувати нічого: підосичники – не мої. Куди далі? "Голякові” голим полем – якраз по заслузі. Справа – вузенька смужка березняка. Але й там, мабуть, удачі не буде. Справжні мужчини ходять "наліво”.

Звертаю і потихеньку йду протоптаною грибниками стежкою, ако по килиму. Благодать. Поряд тягнеться вниз розкорчовочний вал, вкритий зарослями дерев і кущів. Очі радують лише берези на самій вершині валу. Пару разів хотів заглянути на вал, але це здавалося марним, та ще й колючок там багато. Чомусь на пройденому відрізку валу я не мав удачі.

І раптом здалеку, наче в сканері, мигнула крихітна жовта цятка. Вона губилася серед розлеглої плантації ожинника уздовж валу. Роблю крок узад – знову мигнула й пропала. Та я вже збагнув, що цей колір характерний тільки для шапки великого білого гриба. "Засікаю” втретє місце подразника, кладу кошар на стежку, ступаю ногою на ожинник, продираюся ближче й ближче.

Нахиляюся, розтуляю руками переплетіння ожини, а там – великий красивий білий гриб. Я обережно вибираю його з полону ожини, а тут бачу біля ніг такого ж, як і перший, але з відламаним моєю неуважністю шматком шапки. Визволяю цього, і вже помічаю поблизу третього, правда, меншого.

Відніс трофеї у кошар, знову пробираюсь на ожинову плантацію в напрямку до беріз. І знову "виловлюю” три гриби. Коли на стежці було викладено дванадцять біляків, з нижнього кінця поля до мене наблизився дідок з порожнім кошаром, привітався, довго мовчки дивився на гриби і згодом чомусь боязко спитав: "То ваші гриби?’’ – "Тепер уже мої.’’ – "А де-сьте їх назбирали?’’ – "Та в тому драчу пуд березами.’’ – "Правду кажете?’’ – "Саму чисту правду’’. Дід ще постояв, щось роздумуючи, а тоді поволі подався далі.

Тоді я сів і почав чистити гриби. Вони не вмістилися у кошар – великі. Великі й чисті, бо виросли в тіні беріз та ожини. Вони були ровесниками і, як ще кажуть, "братами”. Решту я помістив у похідну сумку, яку мав для їжі, ліків, інших необхідних речей. Зібрав рештки від грибів і розсіяв в затоптаному мною ожиннику ближче до беріз.

Я був щасливий. Несподівано став володарем такого багатства. Мені можна позаздрити. Я ще мав час, тож не поспішав. Гордий за себе, сиджу біля кошара, дивлюся вниз на залиту сонцем долину. Між Кам’яницею і Перечином снували машини. Над Перечинським трикутником ще не встиг розсіятися білий-білий туман. Трикутник – це Ворочово–Сімер–Зарічово. Це аномальна зона. Тут постійно зранку збирається сильний туман. Розсіюється в обідню пору. Навіть снігопади тут особливі – справжні завірюхи.

Рушаю далі. До села – понад кілометр, але треба оминути виступ гори. До нього навпростець колись розкорчованим полем метрів зо триста. Прошкую в тому напрямі.

Упоперек маршруту скраю поля – рівний ряд досить високих беріз. Наближаюся, й відзначаю, що всі берези розташовані чітко в лінію на однаковій відстані одна від одної, а паралельно до них – добре збережена огорожа з колючим дротом на міцних стовпах. Уздовж загорожі – щільно витоптана стежка. Мабуть, по ній постійно снують в обидва боки всі тутешні грибники.

Спершу я мав намір обійти берези з верхнього кінця, але загорожа внесла корективи. Мене здивувало, що березова алея знаходилася на високій "шкарпі”, за якою була красива, доглянута, але покинута нива. Так багато доводиться бачити покинутих нив. Раніше це була рідкість. Недобра прикмета, дуже недобра, вона спричиняє жаль. Вона спричиняє страх.

Шкарпа з березами від стежки не проглядається. Я звертаю ліворуч, ступаю крок і... за кутовим стовпом промайнула знайома жовта пляма й тієї ж миті сховалася за стовбур берези. Я позадкував, підійшов до огорожі й зазирнув за неї. Це, без сумніву, був білий гриб, але роздивитися більше у траві неможливо. Подолати таку надійну загорожу непросто. Вона тягнеться уздовж стежки до нижнього кута, потім вправо – до потока, знову вправо – попри потік, а тоді знов до мене. Ніде ніякого проходу. Завидна педантичність ґазди. Де він зараз, що з ним сталося, чому облишив такий окультурений город? З усього видно, що нива пустує перше літо.

Є гриб в городі, та дістати його годі. Але треба. Визріває план. У нижньому кінці біля стовпа складені традиційні метрові березові дрова-"шайти”. Це мені допоможе. Залишаю кошар і сумку біля штабеля, обережно залізаю й переступаю колючий дріт, розвертаюся і, тримаючись за стовп, злізаю вниз на землю.

Мені вмить здалося, що я опинився на якомусь подвір’ї. Рівненька нива. Від колгоспного колись поля її відділяє не тільки загорожа, але й висока шкарпа. За гірським потоком – стіна зеленого лісу. Благодать. Едем.

Поволі ступаю до "свого” біляка, а очі вдивляються в трав’янисту шкарпу. Нагорода не забарилася – між березами на висоті метра від рівня ниви знаходжу великого красивого білого гриба. Поряд – ще один. Вертаюсь до "перелаза”, перекладаю гриби на стежку біля кошара. Іду знов уздовж межі й знаходжу ще чотири гриби, але до "свого” біляка все ще не доходжу. Його я зняв з високої межі за третім заходом. Таким чином на цій шкарпі я збагатився на сім білих грибів. Але які це гриби! Всі однакові, великі, не пошкоджені ні гризунами, ні черв’яками. Що цікаво й дивно – росли ці гриби з однаковим інтервалом і майже "за шнурком”. Неймовірно!

Я подолав огорожу, сів на "ковбицю” в штабелі й почав обчищати ніжки грибів. Щоб вони помістились і не пошкодились, в сумці довелося зробити з прутиків розпірки. Я думав про примхи лісу, про його норовливий характер, загадковість і щедрість. Скільки людей пройшло цими стежками сьогодні-вчора! Але ніхто не помітив такого "скарбу’’. Той стан душевної радості, який я відчував, може зрозуміти тільки справжній грибник.

Склав гриби, можна рушати в дорогу. Але мене враз охопила радісна слабість і я продовжував сидіти, відпочивати. Чому я маю поспішати? Чому я маю покидати такі благодатні місця, такі красиві полянки, такі види на долину, таке повітря, такий спокій і тишу. І головне в цій ідилії те, що я сиджу біля скарбу, про який мріє кожен грибник.

Нарешті я взяв свою щасливу ношу і подався у село. Надія не могла повірити в мій успіх, а ще... назвала мене "крутим”. Але найприкріше те, що сталася помилка – вона не мусила підміняти вдома сестру Ірину. Отож, вона також подалася по гриби, але на традиційні місця неподалік дому. За півдня знайшла... три гриби.

А я тим часом пережив і страх нічного переходу над виром ріки, і справжню радість від знайденого скарбу.