ОСТАННЄ ПОЛЮВАННЯ

Наближався Новий рік. Кожен мріє про найкращу ялинку. Всім відомо, що вони ростуть в найкрасивішому лісі. Тому з двома сусідськими хлопцями я вирішив іти в найвіддаленіший від села ліс – на гору Осуй.

Погода була приємною, мороз не сильний, сніг нижче коліна. Вранці побачили, що злегка присипав свіжий сніг. Справа в тім, що я вирішив взяти рушницю, про всяк випадок. А це сама удача, бо старі сліди приховані і буде менше плутанини – беруться до уваги тільки свіжі сліди.

Так ми і вирушили вранці. Я з рушницею і набоями до неї, а сусіди – з маленькою пилкою і сокиркою. Крім того, в кожного з нас були потрібної довжини товсті нитки для обв’язування ялинок і випадкової здобичі.

Осуй далеко. Треба йти по долині Добрина майже чотири кілометри, тоді гранкою Кіяновця до Турицької лінії, за нею ще півкілометра до плантації найкрасивіших ялинок.

За всю дорогу не виявили жодного "зустрічного’’ чи ‘’поперечного” свіжого сліду. Це прискорило нам задачу. Звірі теж розумні – вони не хочуть зайвий раз ризикувати.

Коли ялинки заготовили, винесли з-за лінії хутора на "свою” територію, у зручному місці влаштували відпочинок. Поки хлопці обв’язували всі три ялинки, я роздивляв похилий бік гори Бугнавець, що по прямій звідси більше кілометра. Невдовзі я виявив те, на що непевно надіявся – там полювала лисиця. Вони, лисиці, так роблять – винюхують і вихоплюють з-під снігу мишей. При зимовому дефіциті і це годиться.

Як я побачив лисицю? Це дуже просто. По-перше, ці місця я знаю, як свій двір. По-друге – маю добрий зір і знаю звички лисиць за всякої погоди. До того ж тоненькі гілочки рідких кущів не застеляли яскраво-білий сніжний покрив гори. Було видно кожний крок, кожен рух лисиці.

Я прекрасно знав топографію всієї гори – кожний горбок чи ярочок, кожний кущик, бо вони мої ровесники. Я знав наперед, якими місцями піде далі лисиця, весь її маршрут. Знав навіть і те, скільки часу їй потрібно на цей маршрут, маршрут полювання.

Тоді я направив хлопців, попросивши донести і мою ялинку, до протилежного боку Бугнавця, в бік дому, і просив там мене зачекати. Сам я звернув праворуч і швидким кроком подався в місце, що на відстані кілометра від теперішнього місця знаходження лисиці-мисливиці. Для цього я мав спуститися в потік Брустрову, перебігти через хребет Кіяновця, проминути потік Клибак, після чого піднятися метрів триста по схилу Бугнавця.

У тій точці під прямим кутом я повернув ліворуч – у бік місця, де мають зустрітися два мисливці. По щасливій нагоді сніг був нижче коліна, м’який і сипучий. Це давало мені змогу йти легко і швидко, а головне – безшумно. На цьому горизонтальному відрізку мого шляху шум заглушав і досить густий ліс.

Я мусив дійти до двох полянок, що граничили одна з одною лише невеликим бруствером. Перша була значно більшою, гладкою, розташованою під нахилом ліворуч вниз. Друга була овальною і зовсім горизонтальною. Коблики, на яких були ці полянки, оброблялися ґаздами дуже ретельно, тому на них було мало дерев і кущів. Першою на шляху лисиці буде менша, овальна полянка. Вона знає достеменно, що вище полянки багато ожини, яку вона не любить, а нижче – дуже крута поточина, що робить її в сніжний час зовсім непрохідною.

Зустріч відбудеться тут під час виходу лисиці з малої полянки через бруствер на велику. Тому я не вийшов на неї, а зупинився за густим грабовим корчем, спокійно уповільнив дихання, перевірив набої в патронниках, зняв з запобіжника свою рушницю "Крупп АА” шістнадцятого калібру, якій не було рівної. Я зауважив, що слабкий вітерець дме від місця появи лисиці в мій бік і вона нюхом мене не виявить. Тим часом сонце почало пригрівати. Мені не холодно.

Стою і думки гадаю. Лисиця вночі була в Завбучі. Це в них генетична звичка. Вони в селі шукають запізнілу вечерю. Дещо ґаздині викидають надвір. Для своїх чи чужих песиків чи курей. Це можуть бути рештки їжі чи обрізки птиці чи тварин, кісточки та інше. Добре, якщо в дворі нема собачки. Двори зі псами лисиці обходять – вони їх пам’ятають.

Буває і таке, що десь курка не встигне зайти на сідало в хліві і заночує в пиливні, газовбі або ще десь у дворі. Ото бажана знахідка. Ця лисиця йшла з Завбучі, перейшла Добрин по серену – замерзлому твердому снігові – і слідів майже не лишила. А йшла чомусь в Бугнавець. Довго ж вона полює. Мабуть, вже пройшла наш колишній коблик і повинна б вже бути на малій поляні. Там сонячно і приємно вишукувати мишей. Коли ж вона прийде? Сонячні промені та тисячі яскравих іскринок на поверхні білого снігу втомлюють мій зір. Лисиця повинна перейти через бруствер біля густого ліщинового корча. Я не звожу погляду з того місця.

Над поверхнею снігу з’явилися два темних кінчики – це вуха лисиці. Так було довго, але потім вона швидко щезла по другий бік ліщини, лише було видно частину хвоста. Чому так сталося? Вона повинна була пройти лівим боком, а не правим. У цьому, мабуть, винна миша, що була в тому місці, де зараз лисиця. Відчуваю, як стукає в грудях серце, а лисиця все ще закрита ліщиною.

Через якийсь час хвіст почав зменшуватися, а з іншого боку ліщини з’явилася мордочка, потім шия лисиці. Вона рухалася дуже повільно. Коли стало видно тулуб, я прицілився і зробив постріл з лівої цівки – дрібним шротом.

Лисицю мов вітром здуло, бо за нею була майже прірва, куди її і кинуло ударом заряду. За лічені секунди я опинився за ліщиною і побачив, що лисиця сунеться на животі, головою вниз, по рівній сніжній поверхні, що була дуже крутою, бо колись тут був зсув ґрунту. Я кинувся навздогін, але невидимі під снігом ожинові троси мене раптом підкосили. Далі я покотився як колесо, обігнав на повзалі лисицю і схопився на ноги біля лісу. Лисиця підповзала зверху до мене, клацаючи зубами. А ще – вона дивилася на мене. Щоб вона менше страждала, я лівою ногою наступив їй на шию. Це вже була її така доля. Правою рукою підняв рушницю, що зсунулася зверху, як і лисиця. Зразу перевів запобіжник, що не встиг зробити це там, наверху. Шапку я знайшов значно нижче.

Взяв лисицю за одну передню і одну задню ноги, ледве вибрався на полянку, положив її на білий сніг, де було багато її слідів і присів відпочити на нахилену лутицю. Лисиця виявилася дуже великою, важкою, з красивим хутром. Тут вона знайшла собі кінець життя. Чому вона прийшла сюди, на ці поляни, чому не пішла в інші місця. Що її сюди тягнуло?

Якось, коли ми в цих місцях випасали корів, в пообідній час з хащі боязко вийшла на цю поляну маленька, як кішка, лисичка. Вона була худенька, з маленьким хвостиком, шерсть ще не була яскравою, але звірятко було дійсно лисичкою. Воно довго придивлялося до корів, що пасли тут, бачило, мабуть, і нас, пастирів. Потім поступово почало обережно наближатися до нашої Красі. Мабуть тому, що тільки Крася була жовто-рижою, та ще і під черевом та в інших місцях мала світлі плями чи смужки. І хвіст був на кінці білим.

Вона мов не бачила інших корів, але Крася їй полюбилася. Лисичка довго сиділа і слідкувала за коровою. Коли Крася проходила далі, звірятко рухалося поруч. Іноді воно придивлялося, як корова пасла, але не любило, коли вона фукала ніздрями. Любила лисичка дивитися і на хвіст, декілька разів навіть підскакувала в бік руху хвоста. Ми не заважали цим іграм і здогадувалися, що Крася своїм кольором нагадує лисичці її матір.

Лисичка щодня приходила гратися і ніби помаленьку підростала і смілішала. Оскільки вона бачила мене кожного дня, то і підпускала до себе, але тільки-но я протягував руку з їжею, вона відбігала. Зникала вона з полянки якось раптово, ніби за сигналом. Згодом вона стала рідше приходити на поляну, ми теж були в цих місцях нерегулярно. Через деякий час лисичка зовсім до нас перестала приходити. Ми цьому значення не придали і потім забули. Таке життя. Але тепер я наче впізнав в цій великій і вже мертвій лисиці давню знайому.

Мабуть, лисиця тут жила відтоді і це була її територія. Тут вона і полювала постійно. Це я прийшов в її місце існування і вбив її. Тепер мій вчинок здався мені жорстоким. Ми були мисливцями, і сьогоднішнє полювання стало для лисиці останнім. Незважаючи на такий гарний трофей, я відчув роздратування і неповагу до себе, навіть злість.

Пройшло небагато часу, і я продав свою рушницю. Відтоді я не хотів вбивати ніяких звірів, викреслив це хобі. Я перетворився на "мисливця на лисиць”. Це різновид радіоспорту. Рушницею тут служить портативний ультракороткохвильовий радіоприймач з гостроспрямованою антеною. На відстані трьох кілометрів від старту окремо заховані три передавачі з позивними "Лиса-1”, "Лиса-2” і "Лиса-3”. Вони почергово по одній хвилині ведуть передачу, а спортсмени-‘’мисливці’’ протягом чітко визначеного терміну здійснюють полювання. Потрібно відшукати всі три точки і дістати відмітки суддів. Це спорт благородний, цікавий і доволі важкий. Одного разу під час всесоюзних змагань в київській Пущі Водиці я після забігу проїхав з іншими спортсменами на відкритій автомашині до штабу змагань і захворів. Довелося тиждень пробути в тамтешній лікарні. Це, звичайно, не вплинуло на спортивний азарт у майбутньому.