НЕЗВИЧНИЙ РАДІОЗВ’ЯЗОК

У роки холодної війни існував тотальний жорсткий контроль за всіма видами зв’язку – радіо, телефон тощо. Найсуворіше пильнувався радіообмін на цивільних та військових мережах і магістралях. Не мало великого значення, в якому режимі здійснювався зв’язок: радіотелефонному – за допомогою мікрофона, чи радіотелеграфному – за допомогою телеграфного ключа Морзе. Для спеціально підготовлених людей це не становило найменших труднощів. Морзе легко читається у відкритому тексті. Тому вдавалися до спеціальних радіокодів для здійснення функції зв’язку операторами і обміну інформацією під час зв’язку. Кожен код мав конкретне і досить об’ємне значення. Коди складалися з декількох букв, що не мали змістовного значення. Дотепер існують коди для цивільного, військового та міжнародного радіозв’язку. Вони частково різняться між собою. Для конкретнішого і ширшого маневрування процесами зв’язку і обміну інформацією для військового радіозв’язку була розроблена "Таблиця радиста”. Принцип використання цієї таблиці шаховий – інформація знаходилась в прямокутнику на перехресті двох цифр – горизонтальної та вертикальної. Дві цифри і конкретна команда. Ці таблиці, звичайно, були таємними.

Для оперативного інформування та іншої діяльності військ, спецслужб, міжнародних та інших інституцій застосовувались надійніші й складніші методи шифрування кореспонденції, що проходила, як правило, під грифом "цілком таємно”.

Отож, в роки холодної війни весь радіообмін у всіх сферах контролювався як нашими, так і закордонними спецслужбами.

Як фахового радіооператора, мене направили для продовження служби в розвідувальний підрозділ, але це означає розвідку боєм. Тому наша військова частина була "до зубів” озброєна і технічно забезпечена, а сформували її з підрозділів різних родів військ.

На складі з’єднання я виписав нову радіостанцію великої потужності, змонтовану виробником в спеціальному фургоні-всюдиході, переносну радіо- і телефонну апаратуру, комплект типового навчального класу та інше. За мною закріпили групу підлеглих, з яких я мав зробити професійних радистів.

Одного разу вночі наша військова частина за загальним сигналом тривоги виїхала у визначений район розміщення в горах всього військового з’єднання. Все зрозуміло – зібрались, поїхали. Не вперше. Відстань вісімдесят кілометрів до району збору подолали, як завжди, швидко і вчасно. Мій шофер одразу, інакше й не могло бути, скерував машину в один з капонірів, що були по всьому Примор’ї на випадок атомної атаки агресорів та реваншистів. Це й був фініш сьогоднішньої тривожної подорожі. Тепер лише чекати команди "зверху”. Звичайно – по радіо. Штаб дивізії, мабуть, далеко звідси.

Тоді все й почалося.

Як це відбувається?

Після прибуття на місце збору всі командири підрозділів доповідають командирові частини. А далі – по плану. Мій безпосередній командир після доповіді отримав обов’язкову в такому випадку команду терміново встановити радіозв’язок зі штабом командуючого. Сказано – зроблено. Командир – капітан Гаврисенко – від КП біжить до мене, передає команду і, як це ведеться, розстібає свій планшет. Вмить його руки завмерли, він весь остовпів, лице якось витягнулось і аж позеленіло.

Спочатку я не второпав, що сталося, але коли звернув увагу на незвичний погляд Гаврисенка в нікуди, то здогадався: проблема. Моя здогадка підтвердилась.

У капітановому планшеті мав бути білий пакет із сургучевою печаткою та штампом "цілком таємно”. Я повинен відкрити цей пакет і вийняти радіодані на період можливого військового навчання чи інших дій. Там на декількох аркушах розписано на кожну добу основні, запасні та резервні частоти радіохвиль, позивні всіх кореспондентів окремо на денний і нічний періоди.

Цього пакета в планшеті не було.

Капітан Гаврисенко, давній служака, прекрасно знав, що ніякого радіозв’язку без радіоданих встановити не можливо. Ніяк не можливо. З моменту початку навчань пакет радіоданих для постійного стаціонарного зв’язку втрачає свою силу і кладеться в сейф штабу. Замість цього пакета починає діяти "тривожний”. Отже, наша військова частина не може бути дієздатною без радіозв’язку.

– Я опинився в прикрій ситуації, – каже Гаврисенко, – нема радіоданих. Вночі, збираючись у штабі в дорогу, я вийняв тривожний пакет із сейфа, але випадково знову поклав у сейф – перемогла звичка ховати. Тепер сам не знаю, що робити.

Я розумів стан свого начальника. Одночасно в моїй голові визрівав план, що дав би можливість на якийсь час врятувати ситуацію. Рік тому Гаврисенко в одній ситуації виручив мене, проявивши свою ерудицію й людяність. Так би мовити, настала моя черга. Звичайно, йому було легше. Натомість у мене є лише припущення можливого вирішення проблеми. Цього, я впевнений, ще не робив ніхто в світі.

– Товаришу капітан, – кажу йому лагідно, – ви йдіть спокійно, як завжди, на КП. Якщо буде командир питати про зв’язок, кажіть, що дали мені команду і я проводжу підготовку. А якщо буде підганяти – йдіть сюди.

Справа в тому, що в штабі звикли працювати тільки в присутності Гаврисенка. Навіть сам начальник штабу майор Христин опускав руки, якщо був відсутній капітан. Злі язики прозвали його штабною крисою. Він про це знав, але не сердився.

– Нічого ти не зробиш. Це кінець для мене. З’їдять за провал масштабного навчання.

– Йдіть на КП, а я буду "прочісувати” ефір.

Я справді почав прослуховувати весь короткохвильовий діапазон, більше уваги звертаючи на ту ділянку, що надається для денного часу, бо вночі придатні більш низькі частоти. Ділянка шкали велика, але на кожному її міліметрі – десятки працюючих радіостанцій. Просто суцільне щебетання різної сили та тембру. Азбука Морзе однакова в цілому світі, й ось тобі – увесь світ виробляє це скрипіння. Я шукаю знайомий почерк, але це не рукописний, а звуковий почерк.

Нас було четверо. Ми добре вчилися, тренувалися в навчальних мережах разом. Усі четверо проходили практику в ПВО, а потім нас призначили в штат центральної радіостанції дивізії. Але якось пробивному Гаврисенкові вдалося мене "вирвати” з цього екіпажу. Значить, я був йому потрібен. Тут я став командиром екіпажу, командиром підрозділу.

Уже десятки разів пройшовся шкалою в обидва боки, але не натрапив на жодну зачіпку. Прийшов капітан. З виразу обличчя бачу його душевний стан. Штаб чекає на зв’язок. Прошу його ще раз сказати, що в ефірі значні перешкоди, наші частоти забивають, блокують, можливість зв’язку мала. Все одно горимо – то хоч довше погрітися. Він так важко йшов, наче після марафону. Я говорив, не відводячи погляду від панелі радіостанції.

Ні, я не надто сподівався на успіх, але продовжував крутити вернером, що непомітно для ока переміщував візир від поділки до поділки. Я шукав голку в дуже великому стозі сіна. Ото на секунду залишиш вернер на одній точці – а у вухах чуєш десяток різних передавачів. Як у цьому оркестрі почути окремий сигнал? Найгірше те, що головний передавач, якого я шукаю, посилає виклики в мережі, приміром, десять секунд, після чого протягом не менше тридцяти секунд прослуховує ефір. І ось ти проходиш ту бажану поділку шкали, коли він слухає, а коли він "говорить” – ти вже далеко. Але я не здавався. Я вишукував у космосі почерк руки Чубарова, Маринича або Усенка. Когось із них мушу "зловити”. Той, хто з них у цей самий час сидить в такому ж фургоні, думає мабуть, чому я, Стегура, "німий”, чому не відповідаю, як завжди, першим. Бо ми вірили один в одного. Хтось із них, уже, мабуть, маючи зв’язок з усіма кореспондентами мережі, розгадує цю кляту загадку, в сотий раз викликаючи мене, а ці "всі” слухають та сміються, що я "заснув” серед білого дня.

А я все ганяю й ганяю візир по шкалі, уже в голові такий сумбур, ледве щось можу розібрати. І раптом – є! Аж у мозку кольнуло – працює ключ в руці Маринича. Це особливий почерк – розгонистий, стислий, з малими інтервали та незначними перепочинками. Золотий ти, Колю, як ти мене обрадував, як я тебе довго шукав, як ми з тобою зараз рятуємо добру людину, яка ще про це не здогадується, бо вже була б тут. Я записав позивний того, кого Коля викликав, його позивний, частоту, і коли вийти на зв’язок з докорами про мовчання. Передавач Колі замовк, я прослухав ефір – ніхто не працював на цій частоті. Я впевнився, що на зв’язок чекають мене. Скоренько налаштував передавач на здобуту частоту і красиво відіслав у ефір позивний головної радіостанції мережі, що робила виклик: "Я”-знак питання, чую відмінно, як мене чуєте, "к”. Сміюся від щастя й від упевненості, що сміється й Коля, бо я не знаю свого позивного. Він включає передавач і називає мене тим позивним, що тільки-но викликав, чує мене відмінно і наказує "надалі” бути в мережі постійно, слідкувати уважно за ефіром. Я подякував і запевнив "колегу” у повній увазі до роботи.

Вискакую з фургона й біжу схилом у бік КП. Бачу, що назустріч мені летить капітан Гаврисенко. Випалюю: "Товаришу капітан, радіозв’язок з дивізією встановлено”. Він міцно обійняв мене, зі сльозами щастя на очах мовив: "Дякую, але як ти зміг?” – "Можете спокійно доповідати у штаб, що зв’язок відтепер буде надійним”.

Зустрівшись потім з Мариничем ми довго сміялися з цього надзвичайного випадку. Тоді він одзразу здогадався, що я сижу без радіоданих, інакше я першим відповів би на виклик. Він переймався цим і, маючи зв’язок з усіма кореспондентами, довгий час мусів викликати мене. І раптом я так таємничо з’явився і так коректно з’ясував свій статус. Оце і є професіоналізм.

Між мною й капітаном Гаврисенком утвердилися приязні, довірливі, майже родинні стосунки.

* * *

У п’ятдесят п’ятому році ми брали участь у найбільших маневрах усіх родів військ за участю генералітету всіх "демократичних” держав світу. Маневри проводились на півострові Клерка, що на березі Японського моря біля кордону з Китаєм. Крім звичних військових баталій, тут відбувся показ детонації на верхівці сопки двох бомб з тротиловим еквівалентом, що дорівнював атомним. Були показані також унікальні вогнемети, які з кораблів далеко в морі виписували слова на схилі сопки. Керував маневрами Міністр оборони СРСР маршал Г. К. Жуков.