МІЛЯ

То були важкі післявоєнні роки. Особливу скруту відчували багатодітні родини, де їжі чекало багато відкритих ротиків. Воно би так не було навіть після тої війни, якби не злодійська політика тодішнього державного керівництва. Це був перший у світі експеримент, де емісари чужої держави пограбували все в домівках, відібрали худобу, господарський інвентар і навіть гній. Мало того, вони заборонили людям навіть ногою ступати на власну законну землю. Радянські емісари почали привчати місцевих дітей жити без їжі. Бо де її можна виростити, якщо землю використовувати заборонили. Зігнали людей в незвичний колгосп, що ціле десятиліття не давав потрібних врожаїв, але й ті направлялись "великій державі”.

Можна уявити, як себе почували ті легковажні патріоти зі своїм лідером Олексою Борканюком, що волали скорішого радянського щастя. Йому було легко підбурювати людей за демократичної Чехословаччини, але за гортіївського режиму так само легко втрапив у мадярську петлю.

А як почувалися ті палкі жаданики Карпатської України, мрія яких про соборну Україну збулася під прапором Сталіна? Чи такої соборності вони хотіли?..

Міля – це така тимчасова споруда, за допомогою якої вироблялося дуже якісне деревне вугілля, що найчастіше використовувалося для потреб ковалів. Небагато було в краї знавців зі спорудження міль. Одним із них був мій дід Василь, що славився на всю Тур’ю. Це досить важка і відповідальна праця. Щоб допомогти нашій сім’ї, дід Василь взяв мене, старшого з онуків, під час моїх канікул на роботу підсобним працівником. Міля – це викладені конусом в середньому сто кубометрів дров, у самому центрі вмонтовується клубок для підпалу, дрова викладаються дуже щільно, після чого вся споруда закривається товстим шаром землі. Приблизно через тиждень верхівка конуса провалюється в гарячий кратер. Потрібно терміново запакувати потрібну кількість дров і зразу покрити шаром землі. І тоді вже день за днем дрова в мілі будуть перетворюватись на вугілля без доступу повітря. Вони лише тліють. Залишати мілю без постійного нагляду заборонено.

Якось вранці дід Василь розбудив мене і сказав, що іде на Стінку по гриби, а мене залишає на чергуванні. Він обіцяв швидко повернутися. Стінка поруч, за оцим лісом і, звичайно, гриби потрібні, а їх повно було в ті часи. Вже зовсім розвиднілось, але сонце сюди, в Няговець, не зазирнуло, бо схід сонця закритий дуже високою горою, що з боку села Маюрки. Я пообіцяв дідові, що до його повернення приготую файний фриштик-сніданок. Дід ще не встиг зайти до лісу, а я почав чистити картоплю та інші приготування. Потім вирішив не поспішати, щоб сніданок не охолонув. Хвилин двадцять читав книжку, потім повільно обійшов і перевірив мілю, щоб не сильно виходив дим. Все добре, треба наколоти дров і варити картоплю. Я вже було досить наколов, але машинально виклав на ковбицю останній товстий кусок, замахнувся і... Колодиця якось легко розлетілась, а сокира, ковзнувши по ковбиці, врізалась борідкою в мою ліву ступню. Відразу сильно потекла кров. Я кинув сокиру і притиснув рукою рану. Це нічого не дало. Чим більше я закривав долонею рану, тим сильніше бризкала кров. Рана була великою і на плоскій ступні я ніяк не міг затулити її. Я став боятися, бо струмінь крові сягав десь двох метрів заввишки і далеко вбік. Декілька разів проти сонця з’являлась різнокольорова веселка, але була більш червоною. Притисну один бік, а кров стріляє в другий. У мене вже від стискування почали боліти і рука, і нога. Я боявся, що коли витече вся кров, то помру. Страшило мене те, що навкруги ковбиці в калюжах моєї крові плавали тріски, вся ця дровутня і трава, і навіть гілочки кущів були пофарбовані моєю кров’ю. Від того, що колов дрова, я спочатку здушився, під час приборкування крові мені стало прохолодно, а ще через якийсь час пригріло сонце, то знову стало тепло. Потім я став погано бачити і все в моїх очах почало жовтіти. Я подумав, що вже помираю і заснув, але це, можливо зі страху, я знепритомнів.

Ніби здалеку почувся слабенький голос і тільки згодом я здогадався, що це голос мого діда. Він бідкався, але я чув, що він розриває з тріском тканину. Виявилось, що дід порвав свою м’якеньку сорочку і дуже ретельно положив на рану досить великий тампон, після чого сильно перев’язав ступню. Дідо переніс мене в колибу і наказав маленько відпочити. Через якийсь час він мене нагодував чимось із запасів і ще наказав відпочити. І почав свій інструктаж. Мені терміново треба іти в Порошково, в лікарню. Іти пішки, іти самому. Іти чим скоріше, щоб застати на маюрському розпутті діда Бескіда – хлібовоза, що буде повертатися в Порошково до пекарні, що навпроти лікарні. Намір добрий – на "гумовому” возі можна скоріше добратися і, головне, не треба мучитися цілих сім кілометрів. Задумано – зроблено. Вперед!

Піднімаюсь і починаю скакати на одній, правій, нозі через робочий майданчик, але я роблю дугу подалі від ковбиці. Я злий на неї. Далі йду по автомобільній дорозі, що добре збереглася після лісозаготівельних робіт. Обабіч дороги вже ростуть молоденькі берізки. Спочатку місцевість була рівною, а далі пішла стрімко вниз, до потока. Я вимушений часто відпочивати. Десь через годину я опинився вже в долині, дорога знову йшла по рівнині, але це не дуже полегшувало мою каліцьку подорож. Помагав лише пагурок вздовж дороги. Тут я міг декілька хвилин полежати на м’якій траві. Але пересуватися ставало все важче. Я виснажувався швидко. Потім я почав експериментувати – зразу після лежачого відпочинку рухатися на руках і правій нозі, але досить швидко зрозумів, що я мусів хвору ногу опускати і тягнути її по траві, бо тримати її в повітрі на ходу важко. Через певний час я вставав і йшов скачучи на правій нозі. Дід казав мені пробувати йти з допомогою палиці, але це теж давало мало полегшення, а по-пластунськи палиця навіть заважала. Коли я вкотре приліг на траву, то побачив, як з пригорка по маюрській дорозі швидко котиться через розпуття гумовик Бескіда. Я засвистів, закричав, але все марно – я не дійшов до маюрської дороги якихось сто метрів. Це мене дуже засмутило, бо лишалось шкандибати не менше чотирьох кілометрів. А ті кілометри сьогодні мені даються дуже важко. Не знаю, чи зможу їх здолати. Я вже ослаб. Болять руки, болять ноги, болить хребет, болить все-все тіло.

Через середину дня дуже спекотно, з’явилася спрага. Звертаю галявинкою до потока і мене розсмішила готовність до пиття – я вже був у лежачому положенні. Почав рухатися в бік ріки Тур’ї, яку доведеться форсувати, і мене настигло нове розчарування – я ослаб ще сильніше, мене навіть охопив страх, що не зможу дійти до Порошкова. Клята дорога. Чому сьогодні вона така пустинна, чому нема жодної людини, яка могла б мені чимось допомогти. Тут, я знав, постійно ходять і їздять люди. Але чому тепер ніхто не з’являється. Чим я загрішив так?

Уже сонце спустилось до навколишніх гір, коли я наблизився до ріки. Я її не боявся, бо знав, що вона в цьому місці розлита по великій площі зарінків і береги відступили далеко, бо їх прорили автомашини і повені. Тому вода ледве протікає по гравію. Тут я взяв зручну палицю і з її допомогою поперестрибував до протилежного берега. Тепер я впевнений, що все ж доберусь до лікарні хоч і в темряві. Це навіть краще, ніхто не буде бачити моєї безпорадності і муки. То й питань не буде. Я вирішив не йти півкілометра до шосе, хто зна чи хтось мені би допоміг, а направив стопи – чи лікті? – по красивій стежці вздовж вузькоколійки в бік лікарні. Чомусь я не запам’ятав той відрізок моєї подорожі, моїх страждань. Пам’ятаю як мені під ноги підставили таз, налили теплої води, бризнули маленьку щіпочку марганцевокислого калію. Вода набрала світло-вишневого кольору і мені сказали погрузити в той розчин уже розмотану ліву ногу. І тоді я побачив рану.

Коли мене вранці розбудили, то відразу змусили їсти. Потім розказали, що від слабості я не міг їсти, лише встиг сказати звідкіля і як я дістався та просив передати тітці Марії, щоб терміново послала Василя замість мене в Няговець. Коли мені робили першу перев’язку, я побачив уздовж рани дуже красиві, немов золоті скобочки. Я не знав, як вони там опинились. Десь через тиждень їх зняли і наступного дня я вийшов з лікарні. Додому поїхав вузькоколійкою, бо зупинки і тут, і дома близько. Ще довго я боявся ступати сміло лівою ногою, аж коли болю не було зовсім, я лише згадував про своє випробування.