ФРАГМЕНТИ МОЛОДОСТІ

Кто-то теряет,

Кто-то находит.

1

Знайомство з Галею було настільки швидким і незвичним, що через кілька днів ми вже звикли до сміливих стосунків, щоденних прогулянок по місту і, мабуть, скучили одне за одним. Вона була дуже енергійною, веселою і сміливою. Середнього зросту, струнка, світловолоса, Галя мала звичку закидати голову взад, піднімаючи всміхнене лице вверх. Робила це й під час ходьби, через що здавалася якоюсь гордою. Розмовляла швидко і невгамовно, прекрасно підтримувала бесіду, тактовно вела діалог на будь-яку, іноді несподівану для неї тему. З нею було легко, весело і спокійно.

Якось уранці я зібрався на пляж до дитячої залізниці, тому прихопив, крім підручників та іншого навчального матеріалу, і маленьке покривало-підстилку. Завернув до філармонії, до сходів на пляж, й раптово зустрівся з Галею. Незважаючи на те, що я мав намір на самоті спокійно "позубрити”, зрадів зустрічі. Життя весь час підкидає сюрпризи, то ж якось лиш буде. Вона, звичайно, розгадала мій план, а невдовзі внесла до нього слушну корекцію – пляж мокрий і, незважаючи на сонячну погоду, там буде не зовсім добре. Вирішили знайти в якомусь сквері затишне місце з вільною лавицею, щоб зручно читати й робити необходні записи. І щоб було негамірно, тихо.

Раптом Галя зупинилася, задумалася й каже: "Я знаю файне місце, пішли”. Вона повела мене в пасаж, в якийсь під’їзд, на другий чи третій поверх, поманила в якісь таємничі двері…

Ми вийшли на якийсь дах, вона причинила ті двері, взяла мене за руку, бо бачила мою розгубленість, і повела...

Ті всі покрівлі були подібні до асфальтових доріг, напрочуд гладкі й чисті. Навкруги виднілись різних форм і кольорів дахи будинків з цілою хащею димарів, а далі – тільки сонячне небо. У моїх грудях щось ворухнулось – ми під самим небом одні. Нас ніхто не бачить, не чує. І така тиша. Фантастика.

Ми пройшли паралельно до пасажу в бік вулиці Жовтневої, потім ліворуч і опинилися приблизно над кінотеатром "Москва”.

Перед нами відкрилася ніби якась казкова галявинка – затишна й звідусіль прихована.

Я простелив свій килимок й ми обоє присіли. Я ніяково запитав, чи можна тут роздягнутися. Галя дзвінко засміялась й відповіла, що сюди ніхто ніколи не заглядає і можна спокіно засмагати, як на пляжі. Ми роздяглись і розмістились на підстилці. Я взявся за свої посібники, Галя читала якусь книжку. Було ні холодно, ні спекотно, безвітряно, але все ж повітря ледь чутно переміщалось, ніби над барханами. Час від часу ми про щось розмовляли, кілька разів навіть підводилися для розминки. Виявилось, що Галя – вправна гімнастка, бо миттєво вчинила такий "мостик”, що задовольнив би й прискіпливого глядача.

Я знову заглибився у свою "науку”, а Галя вмить одягла сукню, кудись зникла, невдовзі повернулася з пляшкою моєї улюбленої "малинової”. Я був здивований – не Галя, а якийсь фокусник.

У другій половині дня Галя мусіла йти щось допомагати матері. Отож ми вдяглись і спустились на "грішну землю”. Я запросив свою супутницю в їдальню й незабаром ми розпрощались.

З Галею ми довго підтримували дружні стосунки. З нею цікаво, весело, спокійно і, навіть, якось безпечно. Вона – невибаглива, але строга, запальна й смілива. Як кажуть, з нею можна було сміливо йти в розвідку. Така собі Багіра з відомого фільму.

2

Лєна... Лєна була схожа на дитячу куклу, на дуже красиву куклу. Вона й ростом була маленька, струнка, круглолиця, щічки рожевенькі й такі ніжні, як у маленької дівчинки. Очі здалеку здавалися карими, але насправді – сірі з зеленим відтінком.

Вона – дуже красива. І хода її – красива, грайлива. А голос... Її голос я готовий був слухати усе життя. Це – музика.

Кожного дня я чекав того часу, післяробочого часу, вечірнього часу, коли ми могли з нею зустрітися, гуляти міськими вулицями майже до півночі. Ці прогулянки, а вірніше – Лєнина присутність, давали мені стільки радості, що я відчував себе найщасливішою людиною в цілім світі.

Я тоді був сильним, впевненим у собі, гордим, а крім цього – мав якесь дивне відчуття здоров’я. Звісно, коли ж бути сильним, як не в двадцять з гачком років.

Проводжаючи Лєну увечері додому, останні сто метрів я ніс її на руках, як дитину. Ніс і постійно цілував. Вона мешкала не в Ужгороді, а на літніх канікулах гостювала у своєї тітки, що проживала в особняку неподалік теперішньої шістнадцятиповерхівки. Мені тоді здавалось, що Лєна також відчувала радість і навіть була щасливою зі мною.

Нам обом заздрили. Лєні – лише її тітка, мені, здавалось, цілий світ: колеги, окремі друзі, деякі родичі чи й просто знайомі. Але усі сходилися в тому, що ми попри все – пара. Мене це радувало, я був гордий і щасливий.

Велике, навіть дуже велике щастя колись минає. Як весняна повінь, воно залишає після себе наноси галуззя, бур’яну, сміття й вимоїни в м’якій землі.

Нашим традиційним місцем зустрічі було перехрестя теперішньої Корзо й вулиці Духновича. Як у класичному анекдоті, через службову необхідність одного дня я опинився на місці зустрічі значно раніше. Навіть якщо подібну сцену задумати і зорганізувати, то малоймовірно її вдалося б так ретельно відтворити, як сталося в дійсності. Серед багатьох перехожих я побачив "свою” Лєну під ручку з солдатом у повсякденному, не першої свіжості форменому одязі. Мені здалося, що я вріс у землю, що всі дивляться на мене. Стало гаряче в грудях.

Але на мене ніхто не дивився, навіть Лєна. Я не відводив від неї погляду, як з лисиці під час полювання. Пара проминула "місце зустрічі”, пройшла повз аптеку № 2 ще метрів двадцять і лише на розі вулиці Щорса повернули назад, у мій бік. Мабуть, так мало статися, бо тепер Лєна мене побачила.

Можливо, мені це лише здалося, але Лєна наче раптом спіткнулась і далі вже йшла зовсім не так, як до того. Мені ще здалося, що вона почервоніла, але це, мабуть, тільки здалося. Вони зупинились. Я бачив, що Лєна сіпала руки, але партнер їх не відпускав. Я бачив, що вона звільнилася і йде до мене. Я пішов геть.

Мені тоді здалось, що від мого серця щось відірвалося. Я відчув сильний біль, наче це "щось” мало в серці ніжні, але сильні корінці. І тепер там, мабуть, тече кров, бо дуже пече в цьому місці. Цей біль кілька разів гнав мене на місце зустрічі, наче до лікаря, але Лєну я не зміг підпустити до себе. Так, я погоджуюсь, що це грішно, але перебороти себе я не зміг.

Невдовзі канікули скінчилися й Лєна поїхала додому. Я хотів якомога швидше забути її, але печія в грудях не давала.

Минали роки, і моє підсвідоме сподівання на "випадкову” зустріч під час чергового відрядження в Хусті, на її батьківщині, збулось. Ми довго говорили про часи теперішні, згадували минуле. Я допускав, що в наші відносини вплелось випадкове непорозуміння, що це був, наприклад, її брат, сусід, родич... Та дива не сталося. Лєна, як це звичайно буває, поплакала, просила вибачення, але, як кажуть, поїзд пішов, і навіть встиг далеко від’їхати.

Можливо, й не варто згадувати такий коротенький епізод в довгій історії життя. Але ж біль був дуже пекучим і тривалим.

Тоді на небосхилі мого життя загорілася хоч і маленька, але дуже яскрава зірочка, яка так раптово згасла й лишила по собі глибокий слід. Так стається в нашій Галактиці.

3

З Лідою ми вчилися в одному класі цілий рік. Маючи семирічну освіту, вступили в десятий клас. Протягом року ми вивчали програму не тільки за десятий, але й за попередні – восьмий та дев’ятий класи, тому періодично мали екзамени з того чи іншого предмета. У кінці навчального року здали всі випускні екзамени, отримали атестати, таблони тощо. Багато учнів нашого класу вже були чиновниками партійних і державних установ, директорами, інженерами, іншими працівниками. Адже наш клас та й інші відносилися до середньої школи робочої молоді номер два.

Ліда сиділа позаду мене, лише я зліва парти, а вона – справа. Спочатку я не звертав на неї уваги, але потім... Якось при достатньому денному освітленні крізь великі вікна я скоренько встановив всі експозиційні дані, звів затвор, постановив апарат на свою парту, направив об’єктив поміж наших з сусідом плечей і тримав його непорушно при досить довгій експозиції з конкретним наміром зробити хоч якийсь портрет своєї сусідки-красуні.

Ліда насправді була красивою. Просто ми всі через жадобу до знань не мали на лірику ні хвилини часу. Це усвідомилося згодом, а тоді бракувало достатньої , як це мало б бути, уваги.

Вища середнього зросту, струнка, з продовгуватим світлим, злегка рожевим лицем, з світло-русявим, навіть, жовтуватим, але природним, не фарбованим волоссям, Ліда одягалася дуже модно.

Часто стається так, що при ідеальному освітленні, достатній спокійній підготовці й експозиції знімок не вийде таким художньо досконалим, як за гірших умов. Так сталося і в мене. Цей один кадрик так мене заінтригував, що зранку наступного дня я проявив плівку і видрукував декілька фото. Мені пощастило, бо портрет був у цілому кадрі й при збільшенні зберігалися усі деталі. Я тішився якісним знімком відмінної композиції й чіткості.

Цей портрет зробив свою справу. Я допускав, що її можуть обурити приховані зйомки або що їй не сподобається якість, та вийшло все навпаки. Після того, як Ліда побачила мій фототвір, ми одразу зблизилися. Вона щиро раділа й була навдивовижу веселою. Відтоді ми по-справжньому подружилися.

Ми мали щирі стосунки, разом проводили перерви, а щовечора я проводжав Ліду до дому. Не "додому”, а "до дому”, і згодом я зрозумів, як мало взяли ми з наших хороших і щирих відносин.

Це дуже сумна історія. Її важко розповідати, бо ні тоді, ні з часом не стала мені до кінця зрозумілою. А суть її приблизно така.

Ліда росла сиротою, жила й училася в дитячому будинку. Потім якась далека родичка взяла її до себе, працевлаштувала і мріяла, щоб з нею одружився її єдиний син Антон. Родичка привчала Ліду до домашньої роботи, бо це й для неї самої було полегшенням, але далі справа не пішла. Тоді-то Ліда і вступила в школу, як і я, – для здобуття потрібної середньої освіти.

Антон знав про наші з Лідою стосунки, ставився до всього з порозумінням, а швидше за все – з байдужістю. Тим часом ми з Лідою були нерозлучними, часто відпочивали на природі за містом. Вона мала виїмковий характер: спокійна, терпелива, скромна, тактовна. Бесіду вела розважливо, рівно, навіть, сором’язливо. До мене ставилась так щиро, що ліпше й не буває.

Мені здавалось, що ми з нею щасливі.

Мені здавалось, що я її дуже сильно кохаю, як нікого й ніколи.

Час минав, а невизначеність з Антоном тривала. Він ставився до всього якось безтурботно. Ліда зі свого боку нічого придумати не могла, вона боялася щось рішуче змінювати й залишалася заручницею своєї родички як майбутня невістка. Дивний трикутник повернувся до нас з Лідою глухим кутом.

Ми отримали атестати, продовжували зустрічались чи не щодня. І от, Ліда раптово зникла. Через якийсь час ми випадково зустрілись. Вона весело щебетала, здавалось, була дуже рада принагідній зустрічі, але в її очах прочитувався незрозумілий сум. І Ліда ошелешила мене звісткою, що була змушена вийти заміж. Чоловік – видний виконроб-будівельник, його направили в Хуст, тож терміново мусіла поїхати з ним. Отже тепер вона живе у Хусті.

Я враз втратив бажання розпитувати Ліду про Антона, про тодішнє приховування нею від мене своїх намірів і так далі.

Ми попрощалися досить холодно і швидко.

Проминуло декілька років. Під час чергового службового відрядження я зустрів Ліду в самому центрі Хуста. Як і при зустрічі в Ужгороді, вона ніби дуже зраділа. Та враз на її обличчі промайнула заклопотаність. Вона зізналася, що вичікує чоловіка, щоб не дати йому можливості після роботи напитися.

Неподалік появилася компанія чоловіків. Виявилось, що це в гурті друзів ішов її чоловік. Він вирізнявся статурою: низького зросту, повний, з невиразним лицем. Чоловік-кубик.

Компанія була ще далеко, але ми розпрощались.

Наступного дня я дочекав Ліду після роботи. Ми довго гуляли вулицями, наподібнюючи дуже близьких людей. Розмовляли про все, але не до кінця. Вона була нещасливою – чоловік щодня напивався, але поводився з нею добре. Дітей не мали, жили просто, як і всі люди. Їх тримала на світі лише праця.

Тепер ми вже розмовляли як давні знайомі. Давні ніжні й гарячі почуття якось вивітрились, навіть висохли і забулись.

Відтоді проминуло близько сорока п’яти років.

Фотопортрет Ліди я зберігаю дотепер. Дружина вважає Ліду найкрасивішою й гідною претенденткою на роль моєї нареченої.

Доля вирішила цю справу по-своєму.

4

На самому зламі п’ятдесятих-шістдесятих років у нашу установу прийняли практиканткою радіозв’язку дівчину з рідкісним тоді ім’ям – Маріанна. Вона потрапила в моє підпорядкування, тому постійно була в полі мого зору, весь робочий час проводила зі мною. Маріанна з батьками та молодшим братом недавно переїхала з Румунії на постійне проживання в Ужгород. Вчилася в Києві, тому російською мовою володіла досконало. Це мало значення, бо в умовах політики русифікації все діловодство та спілкування велось російською. Українською й румунською мовами вона володіла на відносному рівні.

Мови мовами, але Маріанна була найкрасивішою дівчиною в місті. Це не перебільшення. Не було людини, яка на вулиці не звернула б на неї уваги. Марна справа описувати її вроду, вміння одягатися чи манеру ходити – таких слів нема.

Відтепер я мав колегу, за яку відповідав, яку навчав, проводив з нею весь службовий час, частенько гуляв по місту й проводив додому. Не "до дому”, а "додому”. Ми якось відразу подружили: мали на все однакові погляди, нас усе однаково цікавило, наші стосунки налагодились. Маріанна була начитаною, розумною і коректною. Любила розмови про мистецтво, кіно. Якось вона захоплено відгукнулася про імпортний фільм "Міст Ватерлоо” і зауважила, що наступного дня стрічка демонструватиметься в кінотеатрі Змішторгу. Я запропонував сходити разом. Та Маріанна не змогла – до них приїхали гості з Тячева. Фільм справді чудовий, чарівний вальс "Бостон”, але кінець – трагічний.

Невдовзі я запросив свою підлеглу в ресторан. Вона прийняла запрошення і я почав готуватися до вечора. Щоб пристойно виглядати в популярній "Верховині” з такою красунею, я вдягнув свій модний коричневий костюм. Без перебільшення, того вечора всі відвідувачі не зводили з нас очей. Не обійшлось і без казусу. За кілька столиків від нас сидів з компанією міський авторитет, молодий олігарх, гордий і нахабний фотограф-мадяр Робій. Він довго спостерігав за нами, а згодом підійшов і попросив дозволу на один танець з моєю партнеркою. Я коректно відмовив, він відійшов. Ми з Маріанною здивовано переглянулись – це було несумісне з його характером. Я усвідомив свою необачність з відмовою. Мабуть, він не наважився на скандал, бо і в його очах ми не виглядали на простих відвідувачів. Та через якихось десять хвилин, очевидно, підюджений приятелями він знову підійшов і почав наполягати, закидуючи, що ми порушуємо загальноприйняті правила. Та Маріанна спокійно парирувала, що це він порушує наш відпочинок, втручається в чужі справи. До того – в неї болить нога, і він міг уже зауважити, що вона досі не танцювала навіть зі мною, своїм партнером.

Відвідувачі спостерігали за розвитком подій і були на нашому боці. Робій без слова відійшов.

Незабаром ми таки пішли з Маріанною до танцю. Я був на вершині Олімпу. Нам поступалися місцем, за нами захоплено спостерігали. Ми танцювали, відпочивали, знову танцювали. Робій отримав відкоша, його егоїзм був покараний. Більше він не підходив. Так минув вечір. До виходу нас проводив знайомий адміністратор, що й забезпечив нам столик на двох.

Маріанна дуже любила обговорювати модні кінофільми і, звичайно, відомих світових акторів. Одного разу, за моєї відсутності на об’єкті, коли мова зайшла про Марчелло Мастрояні, вона сказала, що вийде заміж тільки за чоловіка, що буде схожий на її кумира, при цьому він обов’язково матиме чорні вуса і, головне, – сивину на скронях.

Комендант КП Іван Андрійович поважав мене і переживав за мою долю. Він допоміг мені з навчанням, з опануванням професії фотографа, з отриманням квартири і багато з чим ще. Він поважав і любив мене по-батьківськи. Тому, знаючи все про наші стосунки, застеріг, що це буде крахом для нас обох. Він зрозумів, що Маріанна налаштована фанатично й від свого не відступиться. Змінити нічого не вдасться.

До нас прислали з Ленінграда морського інженера, спеціаліста з наших систем, на прізвище Беспалий. Цей чоловік був набагато старший від Маріанни, але – смуглявий і чорноволосий. Відрізнявся цей чоловік від Мастрояні лише тим, що скроні ще мав чорні, але сивина – справа часу. Маріанна, мабуть, про такого мріяла все життя. Вони одразу знайшли спільну мову, а до мене дівчина збайдужіла. Час минав швидко, і якось всезнаючий Іван Андрійович повідомив мені сенсацію – нова парочка зачастила в службову кімнату СП, де я колись жив.

Та інженер невдовзі виїхав туди, звідки "прибув”. Ще через якийсь час штати частково скоротили. Під скорочення потрапила і Маріанна, оскільки її брали на роботу за місцевим бюджетом згідно з рішенням ЗЗ облвиконкому. Тож наше відомство постійно переживало реформування.

Якось Іван Андрійович повідомив несподівану новину – Маріанна вийшла заміж. Та сталося не так, як вона собі вимріювала. Я зустрів молодожонів на площі Возз’єднання. Вони йшли "під руку”, але не виглядали на щасливу пару. Суджений був трохи нижчим від дружини, рижий, веснянкуватий, із зарослим обличчям й відтопиреними вухами. Ні вусів, ні сивини в нього зовсім не було. У них народився син, а через якийсь час вони розлучилися.

Син виріс деспотичним п’яницею й розбишакою.

Маріанна зістарілась, звісно, стала сивою, лице вкрили зморшки, але хода її не змінилась. Ми з нею часто зустрічаємось. Навіть разом з моєю дружиною ми інколи заходимо в кафе. Довго розмовляємо. Тактовно і щиро.

Щоб не завдати собі болю, оминаємо розмову про сліпу, по-дитячому наївну ідеалізацію, яка може зламати долю.